В рамках нашої рубрики у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті ми підготували для вас розвінчання чергового міту, який нав’язала світу російська та радянська історіографія.

Міт: Голодомор відбувався на території УРСР, а тому не стосується історії Криму.

Правда: Голодомор 1932-1933 років – це акт геноциду українського народу. Значення і місце цієї трагедії в історії України та колективній пам’яті українців є надважливим. Крим, який на той момент був відокремлений від материка лише умовним адміністративним кордоном, є частиною цієї сторінки нашої історії. 

Щодо селян в Кримській АРСР радянська політика перед голодомором 1932–1933 років не відрізнялася від тієї політики, яку в СРСР місцеві органи влади за прямими наказами з Москви проводили щодо регіонів, що входили до складу УРСР. Населення Криму до початку Голодомору, так само як і населення південних регіонів України, демонструвало протестні настрої, пов’язані з політикою колективізації, що виражалися у саботажах, так званих “бабських бунтах” та розповсюдженні чуток про майбутнє повстання проти радянської влади. 

У цьому контексті варто згадати, мабуть, єдине, чим протест населення в Криму відрізнявся від загальних настроїв — релігійний мотив. Адже кримські татари наполягали на скасуванні колективізації через те, що вона суперечила нормам ісламу, і навіть зверталися до турецького консула з метою привернути увагу до грубого порушення прав мусульман. Найвідоміший з протестів кримських татар проти колективізації – Алакатське повстання у селищі Ускут на Південному березі Криму.

Голод початку 1930-х років був пов’язаний саме з політикою, тому й захопив регіони, де виробляли хліб. СРСР готувався до майбутньої війни з Заходом, і тому їм конче були необхідні не просто гроші для посиленої мілітаризації, їм потрібна була можливість розпоряджатися продуктами селянської праці. Та радянська влада усвідомлювала, що селяни добровільно не віддадуть своє майно, і тому було прийнято рішення застосовувати силу. 

Голодомор 30-х років в Україні – це приклад геноциду, який базувався на принципі “хто не згоден з радянською владою, має бути знищений”. Сталінська національна та аграрна політика поставила країну в дуже хитке становище, кількість невдоволених громадян росла з кожним днем, і країна стояла на порозі хаосу. Більшовики постали перед необхідністю продемонструвати силу та “прорідити” бунтівне населення в найбільш “небезпечних” регіонах, якими вважалися в першу чергу ті, що не лише могли забезпечувати хлібом самі себе, а й годували інші республіки. 

Доктрина “хто не працює, той не їсть” була замінена на “хто не скорився, той не їсть”. 

Крим не став винятком в загальнорадянській тенденції проведення змін на селі та практик опору місцевого населення. Тому наслідки спроб радянської влади приборкати голодом незгодних з її рішеннями людей не оминули й населення півострова. 

У своїй роботі “Наративи великого голоду: погляд з обох боків Перекопу” історик Мартін-Олександр Кислий звертає увагу на те, що серед кримських істориків поширена думка, наче “страшний голод обійшов Крим стороною”. Пан Кислий зазначає, що це може бути спровоковано саме “віктимним наративом”, який базується на ідеї, що трагедія може вважатися трагедією лише за величезних масштабів та кількості жертв. Незважаючи на те, що голод в Криму не мав таких самих наслідків та масштабів як, наприклад, на Херсонщині, ми не можемо відкидати факт, що сталінська влада використовувала голод як інструмент контролю, щоб знищити незгідних з радянською політикою жителів Криму.

Голодомор 30-х років не був обмежений кордоном, що проходив між УРСР та Кримською АРСР. Попри всі намагання зробити Крим “своїм”, радянська влада в Криму була в ролі такого ж окупанта та загарбника, як і на решті українських земель, і інструменти для контролю населення вони використовували такі ж, як і на всіх українських територіях. 

Голод 1932–1933 років у Криму

Архівні матеріали, які б висвітлювали голод 1932-1933 років у Криму, лише частково введені в обіг. З доступних джерел відомо, що навіть у Севастополі, де базувався військовий флот, було зафіксовано нестачу продуктів харчування. На Севастопольський район було покладено часткове забезпечення і самої армії, в той час, як місцеві жителі зіштовхнулися зі зменшенням постачання м’яса та круп, а також відсутністю постачання жирів та цукру.  За наявними даними, близько 180 людей загинуло від голоду у Севастополі протягом 1932-33 років. 

1932 рік відзначився протестами селян проти хлібозаготівельної кампанії. Вихід селян з колгоспів призвів до зниження показників колективізації півострова. В Криму були зафіксовані чисельні випадки протестів та спротиву більшовикам, які приходили вилучати зерно, тому реакція радянської влади була такою ж, як і на решті українських територій. 

Тут мова йде не лише про так званий “Закон про 5 колосків”, а і про локальні директиви. Наприклад, ОДПУ Криму розсилали по території півострова документ із забороною господарствам продавати м’ясну та молочну продукцію, змушуючи їх передавати продукти державним організаціям. Варто згадати і директиву, що забороняла торгівлю зерном, борошном та печеним хлібом під час хлібозаготівельної кампанії, і закликала звертатися до міліції та оперативників, щоб запобігти торгівлі та виявити “спекулянтів”. Це лише деякі приклади заходів, які запроваджувала радянська влада на території Криму, щоб повністю контролювати сільське господарство, а найголовніше — щоб контролювати населення за допомогою голоду та репресій. Ці директиви були спрямовані у тому числі й на те, щоби унеможливити допомогу українцям з інших регіонів, які шукали рятунку від голоду в Криму. Радянська влада доклала всіх зусиль для того, щоб продукти із Криму не потрапляли за Перекоп.

Штучну природу голоду підтверджує і факт, що у 1932 році німецьке консульство отримувало повідомлення й скарги на голод в Криму та Україні від жителів Тельманського та Біюк-Онларського районів, що вважалися німецькими колоніями, але радянська влада відмовила в імпорті хліба з Німеччини. 

Варто зазначити, що ситуація відрізнялася в залежності від регіону Кримського півострова. Так на півдні Криму становище було кращим, адже в цих районах було добре розвинуте садівництво. Також селяни рятувалися за допомогою дрібної риби — хамси, яку викидало на берег і яку розвозили по селах на бричках. 

Спогади очевидців: 

• Тоді я навчалася у 4-му класі. Голодував увесь Джанкой. Не вірте тому, що голоду в Криму не було. Батьки тікали з дому, кидаючи дітей. Голод панував по всьому Джанкою. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли. Батьки намагались прийти додому найпізніше, щоб діти вже спали і не просили їсти. Іноді до хати заходили тільки тоді, коли діти гасили світло. Вночі готували їжу на ранок, щоб хоч раз на добу діти могли поїсти (Авдєєва Лідія, 1923 р. н). 

• Я тоді ще була маленька, але добре пам’ятаю, як напередодні війни моя мати згадувала ті важкі часи. Та й пізніше ми часто поверталися до цієї теми. Хоч у нас і були якісь гроші, бо мати працювала на залізниці, але купити щось з харчів не було можливості. Ми жили поруч з міськкомівською їдальнею, і мати ходила туди, щоб набрати картопляних шкарлупок. Іноді далекі родичі передавали з села макуху. Це була радість для нас, дітей (Ломакова Надія, 1930 р. н.).

Міграції населення материкової України до Криму 

Міграції в Крим під час Голодомору можна розділити на два основних напрямки:

Міграції на заробітки або по хліб. Багато селян з півдня України, де голод був особливо лютим, вирушали в Крим, щоб заробити гроші або знайти їжу. Вони працювали на будівництві, в сільському господарстві, на курортах. 

Міграції для втечі від репресій. Радянська влада жорстоко переслідувала селян, які не могли виконати хлібозаготівельні плани. Тому багато селян, які боялися бути заарештовані, виїжджали в Крим, щоб уникнути репресій.

Міграції до Криму можна умовно поділити на довгострокові та короткострокові. 

Довгострокові міграції – це втеча всієї родини на кілька років або назавжди. 

Короткострокові міграції – це трудові виїзди та спроби дістати хліб.

Найбільш поширеними були короткострокові міграції, особливо серед жителів прикордонних районів. Міграції до Криму були більш поширеними в Херсонській та Запорізькій областях, які мали традиційні пограничні контакти з півостровом.

Також окремо варто відзначити, що кримські татари часто допомагали селянам з материкової України, які рятувалися від голоду. Наводимо уривки зі спогадів очевидців, які були зібрані Мартіном-Олександром Кислим у його роботі “Наративи великого голоду: погляд з обох боків Перекопу”: 

• Батько втік додому, добре що жили ми поруч. Забрав мене з матір’ю, документи і на станцію. Якраз відправлявся якийсь порожній «товарняк» у Крим. Де і як їхали – не пам’ятаю. Якось доїхали до Бахчисарая, а потім добрались до села Синапне у глибині гір. Як влаштувались батьки – не знаю. Жили там кілька років серед кримських татар і вижили. 

•  Особисто мені одна стара жінка (я тоді ще не була стара) в Лєніно казала: «Татари нам так допомогли, так допомогли! Ми ж тікали з України». Десь вони оселилися на станції, в якійсь коморі, та вона ходила до татар робила роботу. Одного разу їй були потрібні гроші, і вона попросила позичити їй, на що господар відповів: «Іди візьми під матрацом, а як будеш готова повернути – покладеш назад». Після цієї історії я їй сказала: «Ти це своїм онукам розповідай, щоб твоя невістка чула. Я це все знаю. Ми вам допомогли, а ви нам?» Таких історій було багато… 

Кримські татари добре пам’ятали голод 1921-1923 років, тому завжди допомагали та годували тих, хто шукав порятунку від репресій в Криму, наймали їх на роботу. 

Але, треба враховувати те, що було сказано раніше — ситуація з наявністю харчів відрізнялася в залежності від району Криму. Там, де садівництво було не так розвинуте, кримські татари так само страждали від голоду, як і решта селян. Так, автор статті «Голодомор 1932–1933 годов в Крыму» в газеті «Голос Крыма». переказує оповідь своєї матері, Аліме Мамут-кизи Бекірової 1907 р.н.:

  Окрім батька в нашій родині в 1932–1933 рр. загинули брати Ібраїм та Сейт-Осман, сестри Айше, Усню та Гулізар. Це з рідних. Зі зведених, від мачухи – брати Шамрат, Решат, Енвер та сестра Джумазє. Люди гинули родинами. … Я добре пам’ятаю, як в кожному домі щоденно оплакували спухлих від голоду, як на вулиці лежали тіла, які збирали підводами і скидали в загальну яму. Як розповідав твій батько, багато мертвих було на вулицях Акмесджида (сучасний Сімферополь).

Підсумки 

• Радянська політика колективізації на селі в Криму напередодні голоду була такою ж, як і в інших регіонах. Місцеве населення чинило опір цій політиці, але безуспішно.
• Голод в Криму був, але його сила та наслідки були неоднаковими в різних регіонах півострова. 
• Пам’ять кримських татар про голодомор тісно пов’язана з пам’яттю про голод 1921-1923 років. Обидва голоди були штучними, і вони залишили глибокий слід у колективній пам’яті кримських татар.
• Кримськотатарська спільнота завжди із повагою ставилася до чужого болю. Під час голодомору 1932-1933-х років кримські татари допомагали українцям, які тікали з голодуючих районів материкової України.
• Є свідчення про численні міграції населення материкової частини України до Криму під час голодомору. Крим став для багатьох українців останнім шансом на порятунок.
• Ці висновки є важливими для розуміння історії України. Голодомор був трагедією для всієї нашої країни. Він став наслідком дій тоталітарного радянського режиму, який не зважав на людські життя.

Редакційні доповнення надано істориком Мартіном-Олександром Кислим та істориком Арсенієм Чугуєм. 

Використані джерела 

Мартін-Олександр Кислий.  “Наративи великого голоду: погляд з обох боків Перекопу”. Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2018. Т. 1. С. 73–86.

Валерій Возгрін. “Історія кримських татар: нариси етнічної історії корінного народу Криму”. Том III.