У День українського політв’язня, який щорічно відзначається 12 січня, ми вшановуємо тих, хто втратив свободу за власну віру в ідеали та боротьбу за незалежність. Цей день присвячений мужності та відданості, день, коли ми згадуємо тих, хто не зрадив власним цінностям.

Для нас, українців, цей день зовсім не про історичні перспективи, на жаль, це про наше сьогодення. Ще у 2014 році росія незаконно вдерлася на наші землі, окупувала наші території та розв’язала проти України криваву війну. Держава-агресорка захоплювала та захоплює українських громадян на тимчасово окупованих територіях, незаконно утримує їх в неволі за проукраїнські погляди та переконання. 

Станом на січень 2024 року окупанти незаконно ув’язнили 204 особи, з них 123 кримські татари. Із загальної кількості 33 – арештовані (з них 22 кримські татари), 150 – ув’язнені (з них 100 кримських татар), 21 – без статусу. 

І для нас це не просто цифри в статистиці. Політв’язні — це не абстрактний термін. Історія кожного з цих людей, які страждають через незаконне ув’язнення росіянами, це історія сповнена болю. Це відібрані можливості. Це вкрадені роки. Це зруйноване здоров’я, а подекуди й забрані життя. Це зморшки їхніх матерів. Це сиве волосся зовсім ще молодих дружин. Це сльози їхніх дітей. 

Кожна доля політв’язня це про холод сирих камер, який пробирає до кісток. Це про голод, яким морять наших людей в ув’язненні. Це про жорстокість та катування, які застосовують росіяни до українців, щоб подавити їхній спротив, щоб знищити їхню волю до життя, щоб змусити їх відмовитися від України. 

Але їм цього не досягти.

Це доводить історія політв’язня, колись звичайного фотографа з Сімферополя, Геннадія Афанасьєва, якого росіяни ув’язнили ще у 2014 році, в перший рік війни росії проти України. Геннадій був звільнений з полону у 2016 році, а після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов служити до Збройних сил України. Героїчно загинув у 2022 році на Луганщині, захищаючи Батьківщину. 

Це доводить і Наріман Джелял, якого незаконно етапували до далекого сибіру, за 5 тисяч кілометрів від його рідного Криму, але навіть цим не зламали. Ба більше, він знаходить спосіб підтримати нас, українців, у своїх хоч і коротких та нечастих, але щирих листах. Це й про історію Ірини Данилович, громадянської журналістки, яку незаконно ув’язнили за її проукраїнські погляди, чиє здоров’я дуже постраждало через нелюдські умови, в яких її утримують росіяни. Це і про Богдана Зізу, що навіть в незаконному ув’язненні демонстрував силу волі та стійкість переконань. Це і про Сейрана Салієва, і про Леніє Умєрову, і Галину Довгополу, Владислава Єсипенка, Амета Сулейманова, братів Ахтемових, Сервера Мустафаєва та Олександра Тарапона, та інших.

Це про кожного та кожну, кого незаконно ув’язнили окупанти, хто страждає за власні переконання, хто не мовчав, хто вірив та вірить в Україну. 

Росіяни прийшли на наші землі, розповідаючи про “тотальну підтримку серед населення”, але правда в тому, що більшість людей була залякана, а тих, кого залякати не вдалося, окупанти незаконно ув’язнили. Росія не знає інших методів, окрім страху та насильства. 

І сьогодні Збройні сили України відповідають їм єдиною мовою, яку здатні зрозуміти окупанти та злочинці. Мовою сили. 

Українські воїни не просто звільняють наші території, вони звільняють наших людей. Вони наближають день, коли всі наші політв’язні будуть вільні та повернуться додому, вони наближають Перемогу. 

Україна виборола свою незалежність, але це був лише початок. Ще багато праці попереду, і доля політв’язнів залишається актуальною темою. Сьогодні ми активно комунікуємо цю тему на міжнародному рівні, робимо все можливе, щоб змінити ситуацію.

Нехай сьогодні кожен з нас пригадає про тих, хто несправедливо та незаконно позбавлений свободи за власні переконання, і зробить усе можливе, щоб підтримати їх та прискорити час, коли кожен український політв’язень буде вільним.