У межах Національного тижня читання поезії спільно з Українським інститутом книги продовжуємо серію публікацій про кримськотатарських авторів, що писали про трагедію депортації свого народу та про труднощі, виклики й власний досвід виживання в умовах депортації. 

Тема тижня поезії 2024 — ДІМ. Кримськотатарські прозаїки та поети одні з тих, хто найбільше апелює до теми повернення додому: кожним словом вони висловлюють тугу за рідною землею, описують найсильніше прагнення — повернутися додому.

Депортація забрала тисячі життів, серед яких — письменники, а радянська влада знищила тисячі творів.

Історична довідка

Депортація кримських татар 18–20 травня 1944 року — один з найстрашніших злочинів радянської влади, вчинених під час Другої світової війни. Під час головної хвилі депортації було виселено близько 200 тисяч кримських татар. Під час депортації загинуло близько 8 тисяч осіб, з яких більшість — діти й літні люди. Вже 4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про завершення чергового злочину радянської влади — так званої спецоперації “переселення кримських татар”.

Якщо у 1920-х роках простежувався розвиток кримськотатарської культури,  друкувались кримськотатарські газети, працювали музеї, бібліотеки, театри, освітні заклади, то в 1930-х радянська політика щодо кримських татар стала репресивною. З 1944, після депортації все, що було пов’язано з кримськими татарами, зокрема мову, намагалися знищити взагалі.

До депортації кримськотатарська використовувалася не лише у побуті, а й в школі, на радіо, у діловодстві, науці, публіцистиці, художній літературі. В умовах заслання та повної заборони вона почала виконувати лише одну функцію — побутове спілкування. 

На кримському півострові тим часом проводились “топонімічні репресії” — більшість міст, сіл, гір і річок з кримськотатарськими (також грецькими й німецькими) назвами, отримували нові, російські назви.

Сьогодні кримськотатарська зарахована до seriously endangered — мов, що вмирають, і це наслідки тривалого руйнування. Навіть у важкі роки вигнання кримськотатарська ще не була мовою, що зникає. У місцях депортації видавалися популярні серед депортованих кримських татар газета ”Ленин байрагъы” і журнал “Йылдыз”.

Щодо кримськотатарської художньої літератури часів депортації — майже до 70-х років XX ст. людям було геть не до творчості, вони боролись за виживання. Втім є й винятки: поет Ешреф Шем’ї-заде, до прикладу, ще у депортації написав про неї поему “Стіна сліз” (1969). Решта кримськотатарських авторів “оговталась” дещо згодом: втім тема депортації відбилась на подальшій творчості кожного/кожної з них.

Пропонуємо ознайомитися з працями кримськотатарських поетів, які попри труднощі та різні зовнішні обставити, завдяки своєму літературному слову, зберегли історичну пам’ять. 

Ешреф Шем’ї-заде (1908-1978) — кримськотатарський поет, перекладач

Народився у Євпаторії. У 1927 був призначений відповідальним секретарем, а згодом і редактором молодіжного журналу “Козь айдын” (“Радісна вістка”). У цьому ж році — вченим секретарем для переходу кримськотатарського письма з арабського алфавіту на латинський. Здійснив чимало перекладів на кримськотатарську мову відомих творів Т. Шевченка, А. Міцкевича, В. Шекспіра та інших. 

Перший його вірш “Літній вечір в степу” надруковано у 1926 році. А вже у 30-х рр. і пізніше він пише поеми, завдяки яким став відомим. Серед поетичних циклів — “Дніпрельстан”, “Боран”, “Секизликлер”, “Къыркълама”, балада “Сакъсавул” і поема “Алиме”.

Особливе місце у його творчості займає поема “Közyaşlar divari” (“Стіна сліз”), написана під час депортації. Її часто називають справжньою “енциклопедією кримськотатарської мови”. При житті автора вдалося видати лише частину поеми — ”Тогъан къая”(“«Орлиний політ”), повністю ця книга побачила світ лише через 10 років після його смерті.

За так званий «літературний екстремізм» був засуджений на 25 років ув’язнення. Цей вирок був винесений йому у 1949 році, та наступні 8 Шем’ї-заде поневірятиметься у тюрмах і таборах.

Помер у березні 1978 року і похований в Криму, на мусульманському цвинтарі в селі Ак-Чора. 

(уривок з поезії “Рідна мова”, Ешреф Шем’ї-заде)

Аблязіз Велієв (1939) — поет, перекладач, журналіст і громадський діяч 

Народився у селищі Коз Судацького району. У 1944 році разом з матірʼю був депортований в Узбекистан. 

У 1968 році закінчив факультет журналістики Ташкентського університету, після чого працював у газетах та журналах, зокрема “Lenin bayraq” (“Ленінський стяг”) та “Yıldız” (“Зірка”). 

Перекладав тексти популярних творів Омара Хаяма, Адама Міцкевича, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Агатангела Кримського та ін., писав наукові статті, а також прозу й вірші. Проза Велієва — здебільшого це публіцистичні твори — присвячена класикам і сучасним авторам, розвитку кримськотатарської літератури та журналістики, фольклору та іншим темам. І у віршах чимало про Крим, минуле кримських татар й проблеми сучасного суспільства. 

Аблязіз Велієв досліджував участь кримських татар у Другій світовій війні. Результатом цієї роботи став тритомник “Qırımtatarlar ekinci dünya cenkinde” (“Кримські татари у Другій світовій війні”). Цими книгами автор хотів спростувати радянські міфи про масове дезертирство або колабораціонізм серед кримських татар.

Окрім цього Аблязіз Велієв плідно працює й галузі фольклористики: разом з композитором Сервером Какурою упорядкував та видав книгу Qırımtatar muacir türküleri (“Кримськотатарські емігрантські пісні”).

“Ти в вогні не згорів,
Не загинув у вирі-пучині,
Як на тебе Той рік
Кинув стільки і лиха, й незгод!
І, здавалося, доля твоя
Догорає, неначе лучина,
Але вистояв мужньо
Мій кримськотатарський народ!”

(уривок з поезії “Моєму народу”, Аблязіз Велієв)

Ідріс Асанін (1927) — кримськотатарський поет, інженер-будівельник, член НСПУ

Народився у Бахчисарайському районі, селі Нижня Фати-Сала. Закінчив історичний факультет Самаркандського учительського інституту, а також будівельний факультет Ташкентського політехнічного інституту.

У 1950 за розповсюдження власних рукописів про становище кримських татар, а також за організацію групи для боротьби за повернення на Батьківщину був заарештований та засуджений на 25 років.

Після звільнення працював начальником будівельної дільниці, виробничо-технічного управління та головним інженером тресту “Самаркандхімбуд”. Повернувся до Криму 1989 року. А в 1997 написав один з найвідоміших його творів “Bir avuç tuvğan topraq” (“Жменя землі”).

У небі місяць. На травах роси.
Вітрець вербичці пригладив коси.
Мене хвилює не тепла осінь,
А ти, любов моя.

На темних хвилях я помічаю
Голівки білі маленьких чайок.
Не сон так ніжно мене гойдає,
А ти, любов моя.

(уривок з поезії “Моїй коханій”, Ідріс Асанін)

Ліля Буджурова (1958) — кримськотатарська поетка, журналістка  

Народилася в Узбецькій РСР. Закінчила факультет філології Ташкентського обласного педінституту. У 1989 повернулася до Криму, звідки її сім’ю у 1944 році було депортовано. 

З 1991 працює у журналістиці. Після повернення в Крим стала редакторкою першої кримськотатарської незалежної газети “Авдет” (“Повернення”). Одночасно почала вести авторську програму “Ана Юрт” (“Батьківщина”) на кримському телебаченні у складі кримськотатарської національної редакції. 

Переважна більшість віршів Лілі Буджурової присвячена кримськотатарському народу: життю у вигнанні, поверненню на рідну землю, їхній силі, стійкості, мудрості. Всі вони згодом були зібрані в одне видання “Поезія вигнання”. Писати вірші Лілія почала у 1987 році. Перший вірш присвятила батьку як — з її слів — головному символу Криму для неї.

Вірші Лілії Буджурової були дуже популярні у кримськотатарській спільноті: у 1990-х роках, коли депортовані кримські татари поверталися на Батьківщину, вони вивчали її вірші напам’ять та переписували від руки. 

“Коли повернемось до рідного краю…

То звідки хто родом, нехай пригадає,

Хай кожен повідає, звідки і нащо,

До нашого краю прийшов не спитавши.

Як буде несила ховатися в норах,

Просити облишимо в рабській покорі.

Згадаємо гідність ми нашу прадавню,

Наш спадок найбільший від скіфів і таврів.

Вернемося, зійдемось колом веселим,

У горах чи степу, і геть проженемо

Всі ваші укази, всі ваші кийки,

Всі ваші про дружбу народів казки,

Всю вашу зручну та поступливу правду

Пайками оплачену задля гарантій,

І віру, яку проклинали нащадки,

Ту вашу, що можна народи карати

Для остраху й прикладу іншим народам,

Як ви нас колись позбавляли свободи!”(уривок з поезії “Коли повернемось із рідного краю”, Ліля Буджурова)