— Наджіє, які фактори сформували Вашу проукраїнську позицію?

Я зростала в цьому середовищі, розумієте? Мій батько – активний учасник всіх політичних процесів, Помаранчевої революції, через що його багато разів викликали на допити через “справу 26 лютого”.

Моє дитинство пройшло в державі Україна:  я знала історію, бачила, як країна змінюється, відходячи від радянського минулого, і в мене не було сумнівів щодо того, ким я є.

А коли в 2014 році люди вийшли [на протести] й відкрито заявили, що не згодні з тим, що відбувається, це було природньо, бо не може бути так, що в один день якась країна просто вирішує забрати собі шматок іншої. Це неправильно. І ті події, що сталися тоді, залишили всередині справжню чорну діру.

— Коли Ви говорите про “чорну діру”, маєте на увазі наслідки, які ці події принесли родинам і суспільству?

Ця подія на багато років розділила мене із сімʼєю. До повномасштабного вторгнення я ще мала можливість їздити в Крим, але є люди, які не бачили своїх рідних з 2014 року. Мені складно пояснити, як це — жити в такій реальності… Уявіть: ваші рідні в Україні, і якщо ви завтра захочете привітати маму з днем народження, ви зможете сісти на потяг, автобус і поїхати. А в нас такої можливості немає. І невідомо, коли вона з’явиться. Це — біль.

— Що для кримських татар – “своя земля”? 

Для кримських татар Крим — це земля, яку в них відібрали в минулому на десятки років і досі не визнали право на неї. Для моїх бабусі, дідуся, батьків, ця земля була мрією. Колись ми поверталися від стоматолога, і, тато купив нам морозиво. Ми його відкрили, і я почала шукати, куди можна викинути обгортку десь поруч. Смітники у нашому дитинстві були десь в кінці вулиці, не так, як зараз: на кожному кроці. І от я йду та думаю, що зараз десь її кину і годі. А мій тато мене зупинив і сказав кримськотатарською: “Ми сюди приїхали, щоб зробити цю землю гарнішою. Ми не можемо дозволити собі тут нічого кидати.”

Я можу з впевненістю сказати, що ніколи — ні в Криму, ні тут — нічого поза межами смітника не кинула. Бо для мене все починається з тебе: з твоєї поваги та любові до своєї землі.

— Пані Наджіє, як Ви запамʼятали події, що розгортатися на початку окупації Криму?

У той день нас, дівчат, попросили бути вдома. Коло Ради міністрів зібралися кримські татари, чоловіки, щоб виступити проти окупації. Я спостерігала за подіями онлайн: транслював канал ATR. Запамʼяталося, як ми з подругою пізніше йшли з жовто-блакитними стрічками, які тоді роздавали коло пам’ятника Тарасу Шевченку, а нам кажуть “Зніміть це, що ж ви робите”. Я була вражена, як багато людей змінили свою позицію буквально за лічені дні. Я ніколи не чула, щоб що в Криму нібито хтось хоче жити в Росії… Деякі однокласники і знайомі поводили себе так, ніби все життя чекали на прихід Росії. В близькому оточенні в мене таких не було.

Те, що відбулося 26 лютого у Сімферополі – означає, що Росія ніколи не зможе сказати, що в Криму їх чекали. Корінний народ не дає їм право легітимізувати їхні дії на півострові. 

— Які зміни Ви помітили в собі і в оточенні від початку періоду окупації?

Після лютого 2014 року коло людей, з якими я спілкувалася та взаємодіяла, значно звузилося. В мене сформувалася своя “бульбашка”  — коло близьких друзів, цього мені було достатньо. Спочатку ми продовжували обговорювати навколишні події, бо в тебе в “налаштуваннях” немає страху. Потім, коли почалися затримання, переслідування людей за позицію, стало внутрішньо неприємно. Знаєте, чому? Бо тобі від себе стає неприємно, коли доводиться себе цензурувати.

Починаєш говорити тихіше в транспорті, серед людей. Як і багато кримських татар, я усвідомлювала, що висловлювати свою позицію небезпечно.

Це було очевидно не лише з новин, а й із реальних подій: у березні знайшли тіло Рішата Аметова, викрали Ервіна Ібрагімова. Від цього був мороз по шкірі… Це був чіткий сигнал для всіх: мовчи, будь непомітним, інакше ти ризикуєш зникнути. І в Криму люди дійсно зникали.

— Пригадуєте, який контент споживали в той період?

Я постійно слухала “Океан Ельзи” і “Бумбокс”: це мої найулюбленіші групи, майже всі пісні знаю на памʼять. А от читати… Вільно українською я не читала і не говорила. 

— Чи була українська культура помітна у Вашому щоденному житті в Криму?

Українська мова була на телебаченні, ми всі її розуміли, хоч вільно ніхто і не говорив. Але одного разу до нашої школи приїхала вчителька по обміну із Західної України, проходити практику. І вона була прекрасна тим, що ставилася до нас всіх з великою повагою. Діти часто бувають дивними, знаєте? Але навіть коли мої однокласники жартома викрикували щось кримськотатарською, чого вона не розуміла, то замість того, щоб сварити їх чи поставити двійки, вона записувала всі ці слова в блокнот, шукала переклад, і до кінця нашого навчання вже дійсно зрозуміла кримськотатарську. Вона ж нас мовою і зацікавила, розумієте? У фундаменті цієї людини була повага до інших, незалежно від мови і релігії. Якби ви мене спитали, яка риса притаманна українцям, я б виокремила саме це. 

— Які зміни Ви спостерігали в собі після того, як виїхали звідти?

Це справді цікаві відчуття. Я добре пам’ятаю момент переходу через буферну зону — це такий простір, де ти ще йдеш, але вже ніби між двома світами. А потім наближаєшся до наших прикордонників, тих, що стоять ближче до Херсона. І ось тоді всі навколо жартували: “О, можна дихати вільно!” З’являлося відчуття, що тепер можна бути собою, не боятися. Я помічала, що люди, з якими я спілкувалася, говорили тихіше, і я теж автоматично знижувала голос. А вже в Києві мені навіть казали: “Чого ти така обережна? Та говори нормально!” Але, мабуть, ця звичка – говорити тихіше, бути уважнішою – не зникає одразу.

— Яким був для Вас процес адаптації до життя в Києві? 

У Криму я завжди була “в контексті”: усе ж залежить від того, ким ти себе оточив і чим жив. У Криму я була серед людей на одній хвилі, і ми споживали той контент, який хотіли. Зараз, на жаль, такої свободи там немає: в Росії й окупованому Криму заблокували YouTube. Я добре тут себе відчуваю в Києві…

Але тут я не відчуваю власної субʼєктності, бо для мене дім — це тільки Крим. Там я відчуваю себе господаркою своєї землі.

Якось знайома запитала, чому я називаю своє житло квартирою, а не домом. Але мій справжній дім там, де моє коріння, де сформувався мій народ. Усі мої пращури звідти, і цільною я відчуваю себе тільки в Криму.

— Чому Ви вирішити перейти на українську мову?

Бо це Україна. Я зрозуміла, що хочу говорити мовою цієї країни та ще більше про неї дізнаватися. Це моя країна, паспорт якої я маю, а, отже, крім прав, у мене є й обов’язки, які я маю виконувати. До повномасштабного вторгнення я вільно говорила російською, вела соцмережі цією мовою, і ніхто не змушував мене переходити на українську. Але у 2022 році я зрозуміла, що мова — це потужний інструмент, яким маніпулюють ті, хто прийшов “захищати”. До того ж українська [мова] — красива, жива, сповнена історії та культури, кожен регіон має свої діалекти, вишивку, кухню — все це багатство варте того, щоб його знати й цінувати. Мої одногрупники-українці, які зараз навчаються на факультеті кримськотатарської мови і англійського перекладу, мають за три роки навчання суперрезультат, і фундамент цього — любов і повага до землі, яку вони, можливо, навіть ніколи не бачили.

— Чи стикалися Ви з думкою інших людей, що ті, хто залишився в окупації, є колаборантами? Як із цим боротися?

Ті, хто не розуміє людей в окупації, мають глибше зануритися в контекст, знати історію. Легко розпоряджатися чужими долями й казати: “Чому вони не виїжджають?” Але виїзд — це не просто. Це питання знання мови, робота, документи, школи, лікарні. Мої подруги, які там залишилися, знають “Доброго дня” і “Доброго вечора”, але далі можуть не зрозуміти, що ти говориш. І треба ставитися до цього з розумінням, бо там немає мовного простору, немає підручників, в школах не вчать українську, не можна слухати українську музику.

Для кримських татар ця земля — омріяна, бо їх багато років відривали від неї. І в нас немає іншого куточка у світі, який ми могли б назвати своїм домом. 

— Як українське суспільство може підтримати тих, хто знаходиться в окупації?

Продовжувати робити свою справу, ніколи не відходити від свого шляху в бік Криму.  Навіть коли здається, що це далеко. Підтримувати цей вогник, вірити у свою роботу. Щоб це було твоєю ідеєю, твоєю місією. Я ніколи в своєму житті не дозволю, щоб при мені хтось сказав, що все, назавжди. 

— Як українцям порозумітися та налагодити спілкування в майбутньому, з огляду на наш різний досвід? 

Не треба себе заспокоювати і думати, що все буде добре одразу. Буде складно, бо ми зараз переживаємо дуже різні досвіди: тут війна, там окупація. Тут ти боїшся, що тебе посадять на 25 років, а тут – що в твій будинок щось прилетить.

У нас у всіх болить, але це настільки різний біль. Якщо всі наші діалоги будуть побудовані на взаємній повазі, то ми це подолаємо.

Любов і повага все перемагає.

— Які наслідки, на Вашу думку, мають бути для людей, які незаконно емігрували з Росії до українського Криму після 2014 року?

Мені здається, що їм буде некомфортно з нами жити. Знаєте, кожен має повертатися до себе додому рано чи пізно… Для мене завжди твої вчинки говорять голосніше, ніж слова. От коли вони кажуть: “Ми не проти вашої культури”, але роблять так, що наші культурні пам’ятки зникають, – оце якраз про дію. Оце значить, що насправді ви не хочете [нашої культури]. І чого я маю слухати про повагу? Це ж неправда. Я знаю точно, що культура зараз дуже страждає, але є люди, які все збирають, все тримають. Неймовірна вдячність цим людям за те, що вони роблять. А коли все повернеться, то їм [окупантам] самим буде некомфортно там жити.

— Яке місце в Криму для Вас найважливіше, і куди б Ви там одразу поїхали після деокупації?

Моє найперше місце сили – дім моїх батьків. Бо ти лягаєш там спати, і це така неймовірно приємна тиша: твої рідні в сусідніх кімнатах, і все добре. Але там є ще місце, куди я приходила, коли мені було дуже складно. Мої складнощі були дуже різними: перше кохання, перші дружні стосунки. Це містечко – воно моє. А взагалі я дуже сильно люблю весь Крим. Спершу я поїду, звичайно, до Судака, потім до Коктебеля, а потім до Гурзуфа зі своїми близькими подругами. Хочу всю свою землю побачити, і точно знаю, що вона на нас чекає.

— Що б Ви хотіли передати людям, які зараз живуть в умовах російської окупації?

Перш за все, я хочу сказати дякую.

Поки ці люди є в Криму, цю землю не вдасться прибрати до рук. Ці люди своїми діями показують, що вони тут були і будуть завжди.

Я хочу, щоб вони себе берегли, не зраджували собі, і памʼятали, що тут від них не відмовляються, бо йде велика робота для того, щоб Крим був вільним. І щоб вони просто дочекалися нас. Але найголовніше, що я хочу їм сказати, перед усім цим – дякую.