У 1917 році у російській імперії відбулася Лютнева революція, що відкрила для українців не лише  історичні, а й політичні горизонти: можливість повернутися до свого коріння, відновити історичну справедливість та заявити про себе як про націю.

Одним із таких центрів активності став Севастополь — головна база Чорноморського флоту імперії, в якому на той момент служили десятки тисяч українців. За різними оцінками українці становили від 60 до 70 відсотків всього особового складу. Попри це, імперська влада послідовно русифікувала флот, забороняючи українські книги, підручники, збори, пісні та нерідко навіть розмовну українську мову на борту, а національна самосвідомість моряків системно придушувалася.

Ще задовго до революційних подій у місті виник конспіративний український гурток, який згодом отримав назву “Кобзар”. Його створили навколо товариства любителів драматичного мистецтва при Народному домі. Серед засновників — інженер і пілот Лев Мацієвич, публіцист Олександр Коваленко та професор В’ячеслав Лащенко, який згодом очолив рух. До гуртка долучались офіцери, матроси, вчителі та діячі культури. “Кобзар” став живим вогником українського відродження в Севастополі.

Особливе значення в діяльності громади мало кафе Василя Вітинського — місце, де збиралися активісти, обговорювали плани й поширювали національні ідеї. Після падіння царизму учасники “Кобзаря” вийшли з підпілля і почали будувати нову реальність — українську громаду Чорноморського флоту.

У березні 1917 року гурток ініціював перші відкриті збори українських моряків. Цей захід став переломним — сотні учасників зібралися, щоб утвердити своє право на самовизначення. Серед них — матроси, офіцери, вчителі, лікарі, представники громадських організацій. Через велику кількість присутніх приміщення довелось змінити — за одними джерелами, збори почалися в пушкінській школі, за іншими — одразу були перенесені до більшої зали. У будь-якому разі, саме ці збори стали першим масовим проявом українського життя на флоті.

Наступного дня учасники заходу зосередилися на створенні статуту нової організації. В обговореннях точилася боротьба між тими, хто прагнув просвітницької роботи, і тими, хто хотів рішучіших кроків — українізації армії та флоту. У результаті народилася Севастопольська українська Чорноморська громада — з чіткими структурами й амбітними цілями.

Громада сформувала кілька секцій — військову, просвітницьку, агітаційно-пропагандистську. Вона організувала бібліотеку, читальню, школу й театр. У квітні 1917 року відбулися українські мітинги та маніфестації за участі моряків з кораблів “Пам’ять Меркурія”, “Воля” та інших. 

Севастопольська українська чорноморська громада стала яскравим проявом національного піднесення на Чорноморському флоті після повалення царизму. Вже у листопаді 1917 року, після проголошення III Універсалу Української Центральної Ради, кораблі флоту підіймали синьо-жовті прапори, а першим серед них був “Пам’ять Меркурія”. У Севастополі відбувся разючий український парад військових моряків та гарнізону фортеці, що продемонстрував їхню дисципліну та національну свідомість.

Громада не лише займалася національною агітацією, але й розробляла стратегічне бачення українського флоту. У листопаді 1917 року вона представила військово-морську доктрину, яка передбачала створення потужного українського флоту на Чорному морі та повернення всіх українських моряків до Севастополя. Активна діяльність громади була фактично припинена наприкінці 1917 року через більшовицький терор у Севастополі, а остаточно згорнута з встановленням радянської окупації в Криму в 1920 році.

Історія українського Севастополя, наперекір всім мітам кремля про “ґород русской слави”,  — це історія спротиву, гідності й сили. Це пам’ять, яка зобов’язує — бути собою і боротися за своє.