Петро Болбочан народився 17 жовтня 1883 року в селі Гіджев Бессарабської губернії (нині це Ярівка на Буковині), в родині православного священника Федора Болбочана.
Родина була незаможною, а тому для юного Болбочана було два кар’єрних шляхи – духовна чи військова служба. Тож спершу він провчився два роки в Кишинівській семінарії, однак згодом перейшов до Чугуївського піхотного юнкерського училища.
Саме там він вперше проявив національну свідомість та “зорганізував український гурток для поширення рідного слова”. Гурток було швидко закрито, а Болбочан отримав за це догану.
Після випуску з училища у 1908 році, він був направлений в елітний 38-й Тобольський піхотний полк, в складі якого й зустрів Першу світову війну. Взяв участь в кількох десятках боїв, ходив у розвідку, займався формуванням та підготовкою резерву полка. За хоробість у боях нагороджений низкою нагород, зокрема орденами Святого Станіслава 2 та 3 ступенів і орденами Святої Анни 2 та 3 ступенів.
З початком Лютневої революції у 1917 році, Петро Болбочан підтримує Українську Центральну Раду та бере активну участь в українізації військових частин. Долучається до формування Першого Українського полку імені Богдана Хмельницького, а вже в листопаді 1918 року очолює Перший Український республіканський полк, який тоді базувався в Проскурові (нині Хмельницький).
Щоправда, більшовицький солдатський комітет дав наказ роззброїти полк. Попри спротив Болбочана і вірних йому військових, збільшовиченим солдатам вдалось знищити їхні казарми та озброєння.
У січні 1918 року Болбочан формує з вірних йому військових Республіканський курінь та потрапляє з ним до Києва перед його захопленням більшовиками, бере участь у придушенні більшовицького Січневого заколоту.
Згодом Республіканський курінь переформують у Запорізький курінь, який у березні 1918 року розширюється до Запорізької дивізії. Спільно зі своїми “запорожцями” Болбочан брав участь у наступі на Київ, а згодом у звільненні низки міст Полтавщини – Гребінки, Лубни, сама Полтава.
У квітні 1918 року призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах командира дивізії. Болбочан отримав таємний наказ від уряду УНР про зайняття Криму раніше німецьких військ. Саме тут найбільше проявився його воєначальницький талант – бійці Запорізької дивізії на дрезинах проскочили замінований міст на Чонгарі та не наче сніг на голову звалились на більшовиків.
За три дні “запорожці”, спільно з кіннотою Всеволода Петріва, звільнили Сімферополь, Джанкой та Бахчисарай. Однак український уряд не хотів псувати відносини з німецьким союзником, який мав своє бачення майбутнього Криму, тож згодом війська Болбочана на правах переможців вийшли з Криму в Мелітополь.
Петро Болбочан був переконаний прихильником української незалежної держави. За спогадами сучасників, він завжди обстоював принципи української самостійності та сильної армії як її гаранта.
В одному зі своїх наказів Болбочан зазначав: “ніяких совєтів народних депутатів, монархічних організацій я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну, демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – большевицька чи монархічна”.
Вороги ненавиділи Болбочана, а підлеглі пишались службою під його командуванням. Більшовики призначали 50 тисяч золотих рублів за його голову.
У листопаді 1918 року Болбочан підтримав Антигетьманське повстання. Згодом в складі Армії УНР воював з більшовиками на Лівобережжі, однак цього разу його підрозділи зазнали поразки, а самого Болбочана звинуватили у державній зраді. Декілька місяців полковник пробув під арештом, а згодом під поліцейським наглядом в Станіславові (нині Івано-Франківськ).
Завдяки наполяганням “запорожців”, що горою стали за командира, Петра Болбочана все ж відпустили та відправили до Італії, щоб формувати підрозділи з українських військовополонених Першої світової. На той момент Запорізький корпус уже очолив Володимир Сальський.
Після повернення Болбочана, Державний інспектор Гавришко звинуватив його у спробі самовільно очолити корпус і почати державний переворот. Пізніше військово-польовий суд виніс вирок – розстріляти полковника. Попри всі прохання помилувати героїчного командира, Симон Петлюра наполіг на його виконанні.
Полковник Петро Болбочан був розстріляний 28 червня 1919 року на станції Балин на Хмельниччині.