Після Другої світової війни Європа опинилася в руїнах, а світ став свідком масштабних злочинів проти людяності. Це спонукало уряди європейських держав замислитися над створенням нових міжнародних механізмів, які б запобігли повторенню подібних подій і забезпечили дотримання основних прав людини. У 1949 році була заснована Рада Європи — міждержавна організація, покликана зміцнювати демократію, правопорядок і співпрацю між європейськими країнами. Одним із перших її рішень стало розроблення міжнародного договору, що мав юридично закріпити права і свободи людини.

4 листопада 1950 року в Римі представники дванадцяти держав підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Вона стала першим міжнародним документом, який не лише проголошував права людини, а й створював механізм їхнього захисту — Європейський суд з прав людини у Страсбурзі. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після ратифікації необхідної кількості держав. Відтоді її дотримання стало умовою членства в Раді Європи.

У наступні десятиліття Конвенція перетворилася на один із головних правових інструментів у Європі. До неї приєдналися всі європейські держави — нині це 46 країн. Протягом років текст Конвенції доповнювався протоколами, які розширювали перелік гарантованих прав і вдосконалювали судові процедури. Європейський суд з прав людини поступово сформував широку практику, що вплинула на розвиток національних правових систем, зміцнення демократії та верховенства права на континенті.

Україна приєдналася до Ради Європи 9 листопада 1995 року, а Конвенцію ратифікувала 17 липня 1997 року. Вона набрала чинності для України 11 вересня того ж року. З цього часу українські громадяни отримали право подавати індивідуальні скарги до ЄСПЛ після завершення всіх національних процедур.

Після окупації Криму росією у 2014 році та початку війни на сході України Європейська конвенція з прав людини опинилася перед серйозним випробуванням. Росія, залишаючись стороною Конвенції до 2022 року, порушувала її положення майже в усіх аспектах: від заборони катувань до права на свободу і справедливий суд. Україна подала низку міждержавних позовів до ЄСПЛ, а також зросла кількість індивідуальних звернень громадян, які постраждали від порушень на окупованих територіях.

25 червня 2024 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі “Україна проти Росії (щодо Криму)”, де визнав, що з березня 2014 року росія здійснювала ефективний контроль над півостровом і відповідальна за численні порушення Конвенції — зокрема права на життя, свободу, власність, свободу слова та релігії. Судді також дійшли висновку, що в Криму існує системна адміністративна практика порушень прав людини, а діяльність окупаційних судів не відповідала стандартам законності.

Хоча після початку широкомасштабного вторгнення росія припинила участь в Конвенції, рішення ЄСПЛ має важливе значення: воно зафіксувало факти порушень на міжнародному рівні та створило юридичні підстави для майбутніх рішень щодо відповідальності агресора.

Сімдесят п’ять років після ухвалення Конвенції її роль у Європі залишається визначальною. Вона стала основою сучасної системи захисту прав людини, а для України — одним із символів повернення до європейського правового простору. Історія Конвенції показує, що її створення було не жестом ідеалізму, а прагматичною відповіддю на трагедії минулого, покликаною запобігти їх повторенню.