Політв’язень Богдан Зіза сьогодні виступив з останнім словом на незаконному судилищі. Він оголосив голодування з вимогою позбавити його нав’язаного окупаційним паспортом “громадянства рф” і звільнити всіх незаконно ув’язнених громадян України.

Богдана Зізу окупанти звинувачують у нібито “тероризмі” та хочуть запроторити до колонії на 18 років. Незаконний вирок російський суд у ростові-на-дону має винести завтра о 10 ранку.

Публікуємо останнє слово та заяву Богдана Зізи з незаконного судилища в перекладі українською та додаємо фото мовою оригіналу:

“Чи шкодую я про те, що зробив?

Мені шкода, що я перестарався і мої дії дали підґрунтя для порушення статті про тероризм. Мені шкода, що моя бабуся зараз залишається без нагляду, якого потребує. Крім мене в неї нікого більше немає. Мені шкода, що я не маю можливості допомагати своїм близьким, які зараз цього потребують.

В іншому… я вчинив по совісті. І також по совісті не заперечую, що зробив. Вчинок дурний і варто було висловити свою думку інакше. Але чи варте те, що я зробив, позбавлення волі на термні від 10 років?

Хотілося б звернутися до суду і просити не йти на повідку в режиму і не брати участь у цих жахливих репресіях. Але, очевидно, це не матиме ефекту, адже судді в цих подібних політичних справах лише виконавці.

Тому я продовжую протестувати навіть з ув’язнення. Повною мірою усвідомлюючи і можливий термін ув’язнення, і як воно може позначитися на моєму здоров’ї та навіть житті. Але чи гідний я свого життя? Чи гідний кожен із нас свого безтурботного життя, коли ми мовчимо, тоді як щодня гинуть невинні люди?

“Це була найстрашніша ніч за весь час. Такого не було ніколи. Я думала, ми помремо. Три ракети “кинджал” пустили і багато “калібрів”. Збивали дуже близько, часто, немов над нашим будинком. Будинок трясло, було кілька вибухів поспіль. Уперше за весь час війни така біла заграва, небо просто біле від вибухів. Є відчуття, що ми в окопі, а не в себе вдома. В один момент я подумала, що все, летить на нас, бо був дуже чіткий звук ракети і потім дуже сильний вибух. Але нам знову пощастило залишитися в живих”.

Це слова моєї сестри з Києва, якій довелося пережити чергову ніч обстрілів міста збройними силами РФ. Коли вранці вона вийшла на вулицю, то виявила, що одна з ракет прилетіла в сусідній житловий будинок.

Для багатьох війна, що нині триває — це щось, що відбувається десь там, далеко.

Одного разу співробітник СІЗО мені сказав: “Блін, як набридла ця війна. Як не ввімкнеш ТБ, усе одне й те саме”. На що я йому відповів, що війна ще не закінчилася і нікуди від цього не подітися. А той відповідає, мовляв: “Так-так, це все зрозуміло, просто дорожчає все, машину дорого утримувати”.

Ось у цьому проблема тут, у росії. Для вас війна, що йде — це невеликі труднощі, які ви намагаєтеся перечекати, живучи своїм звичайним життям, намагаючись уникати поганих новин, водночас по-справжньому не цінуючи таких елементарних речей, як просто прокинутися в теплому ліжку у своїй теплій квартирі та сказати близькій людині “Доброго ранку”.

У той час як у сусідній країні мільйони людей позбавляються своїх будинків, втрачають близьких, руйнуються цілі міста. Кожен день. Така повсякденна реальність для жителів України зараз.

У теорії можна було б списати бездіяльність росіян, якби все, що відбувається, не робилося руками самих росіян. Руками тих, хто тримає зброю і тих, хто не робить нічого, щоб зупинити те, що відбувається.

Щодня звичайний росіянин, який вважає, що це все політика і його не стосується, проживаючи своє звичайне життя, поповнює бюджет рф, чим спонсорує цю злочинну війну. Звичайно, є ті, хто не підтримує те, що відбувається, хто вживає заходів, щоб не бути мовчазним співучасником. Це журналісти, різні активісти… Ті, хто не мовчать.

Мій вчинок був криком душі й совісті до тих, хто так само, як і я, боялися, але так само не хотіли й не хочуть цієї війни. Кожен із нас окремо маленька, непомітна людина, але яка може бути почута через гучний вчинок.

Так, страшно. Так, можна опинитися за ґратами, де я сам, звісно, не планував бути. Навіть за ці слова на мене можна завести нову кримінальну справу. Але краще з чистою совістю сидіти у в’язниці, ніж бути безмовною скотиною на волі.

Я також звичайний громадянин своєї країни, але України, який не звик мовчати, коли поруч відбувається беззаконня. Сьогодні тут у цьому акваріумі я не один. Зі мною понад 200 людей. Це українські політичні в’язні, які сидять у російських в’язницях за сфабрикованими справами.

Багато з них — кримські татари, які вкотре стикаються з російськими репресіями. Я сам наполовину кримський татарин і мені боляче від того, що відбувається з нашими народами сьогодні. Безліч українців, які перебувають в ув’язненні лише тому, що вони українці там, де, на думку російської влади, їх бути не повинно.

Людей у російських в’язницях б’ють за українську мову. Навіть не за використання, а лише за те, що вони її розуміють. Мерзотники з адміністрації СІЗО та інших місць, де утримуються наші люди, звертаються до ув’язнених українською мовою, провокуючи їх на реакцію, спонукаючи відповісти або щось зробити, і якщо людина реагує, її б’ють.

Ті, хто як ретельно шукають нацистів в Україні, не розгледіли, як нацизм розвинувся в росії з цим ефімерним “русскім міром”, з яким озброєні люди прийшли до нас, намагаючись стерти українську ідентичність.

Люди в ув’язненні страждають у жахливих умовах. Багато хто похилого віку. Понад 40 осіб мають критичні проблеми зі здоров’ям. Їм не надається належна медична допомога. Люди помирають в ув’язненні Вони не злочинці. Видворіть їх із країни. Навіщо ви їх утримуєте?

Ніякий я не терорист, навіть смішно це вже вимовляти. Я людина моралі і принципів, яка швидше віддасть своє життя, ніж забере чуже. Але навіть своє я не готовий віддати системі ФСВП РФ.

Я оголошую голодування з вимогою позбавити мене громадянства РФ, а також звільнити всіх українських політичних в’язнів. Якщо зі мною щось трапиться в ув’язненні, я хочу, щоб суспільство знало, що це лише тому, що я українець, який виступив проти війни у своїй країні.

А якщо це й останнє моє слово, то лише російською мовою. Це останні мої слова, сказані російською мовою публічно в цій країні, поки тут такий режим… Червоненький…

Я не червоний! Я Багряний!

Я не римую для партера!

І це не рими, це є рани!

Та я не Мельник! Я Бандера!

Мете снігами моє літо

Із батьківщини Симоненка

Я до кінця йду, як Теліга!

І вірю в крила, як Костенко!

Заява Богдана Зізи:

Я, Зіза Богдан Сергійович, будучи громадянином України, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам’яті, розуміючи значення своїх дій, усвідомлюючи наслідки, оголошую голодування, вимогами якого є позбавлення мене громадянства РФ, а також звільнення всіх українських політичних в’язнів з російського ув’язнення та передачею українській стороні.

Також я виступаю проти примусового годування, яке може бути до мене застосовано. Подібні дії прошу вважати тортурами, оскільки будуть виконані проти моєї волі. Прийом їжі буде припинено 10 червня 2023 року.”