Щороку 10 квітня відзначається День кримськотатарської журналістики — дата, яка нагадує про силу слова, відповідальність перед суспільством і про збереження культурної спадщини кримськотатарського народу. Ініціатива відзначення цього дня належить Меджлісу кримськотатарського народу і була реалізована у 2011 році після конференції журналістів у Бахчисараї.
Цього дня, в 1883 році, вийшов перший номер газети «Terciman» — першого періодичного видання кримськотатарського народу, заснованого Ісмаїлом Гаспринським.
Газета Гаспринського була основним джерелом інформації про стан національної преси. Джамал Валіді, тюркський просвітник, зазначав, що «Терджиман» мав важливіший вплив на тюркські народи, ніж “Times” на Європу.
На її сторінках зафіксовано появу супутніх видань: сатиричної газети “Ha-hа-hа”, жіночого журналу “Alem-i nisvan” (“Жіночий світ”), дитячого — “Alem-i subyan” («Дитячий світ»), громадсько-політичної газети “Millet” («Нація») і рекламного бюлетеня. Сам Гаспринський активно популяризував пресу, повідомляв читачів про нові надходження газет у бібліотеки та книгарні.
У 1906 році Айвазов і Медієв намагалися започаткувати нові кримськотатарські видання — “Qırım sedası” (“Голос Криму”) та “Голос мусульман”, але через тиск на національну пресу ці проєкти не були реалізовані. Того ж часу виходила також газета “Наш голос” Абдурешита Медієва.
Значні зміни у розвитку кримськотатарської періодики сталися після Лютневої революції 1917 року, що сприяла появі великої кількості національних видань. Це дало можливість політикам, науковцям і літераторам відкрито обговорювати майбутнє національної преси.
Визначним прикладом такого обговорення став квітневий випуск журналу “İleri” (“Уперед”) за 1927 рік. В ньому було опубліковано редакційну статтю та низку матеріалів провідних авторів — Асана Айвазова, Абдулла Дерменджі, Османа Акчокракли, У. Самі, І. Льоманова, М. Недима. Ці тексти є важливим джерелом інформації про історію, стан і виклики, з якими стикалася кримськотатарська періодика та видавнича справа.
Унікальний зріз історії кримськотатарської преси 1920–1930-х років представив дослідник І. А. Керімов у своєму виданні «Medeniy esnas» (“Хода цивілізації”). Це дайджест, складений на основі матеріалів газет “Yañı dünya” (“Новий світ”) та “Yaş quvet” (“Молода сила”), що охоплює десятки публікацій — від коротких заміток до розгорнутих аналітичних звітів. Вони разом формують цілісну картину життя кримськотатарської преси того часу, її викликів і досягнень.
Інформативну історію розвитку кримськотатарської молодіжної журналістики подав Бекір Умеров у праці “Qırımda yaşlar matbuatı” (“Молодіжна преса у Криму”). Він виділяє два періоди активності — 1917–1921 та 1921–1927 роки, показуючи, як молодь брала участь у формуванні громадської думки.
“Yañı bir adım” (“Новий крок”) Мамута Недіма присвячено ролі таких видань, як “Терджиман”, “Миллет”, “Yañı dünya” і “Yaş quvet”, у суспільному житті. Автор підкреслює важливість преси в освітньому процесі, зазначаючи, що «газета — це барометр і вагівниця національної культури».
Після насильницької депортації кримськотатарського народу у 1944 році розвиток та збереження кримськотатарської національної ідентичності було призупинено майже на півстоліття, а разом із цим зникли пам’ятки кримськотатарських друкованих видань. Більшість газет, журналів, брошур, альманахів і збірок було цілеспрямовано знищено, і вони не збереглися до нашого часу.
Після повернення кримських татар на історичну батьківщину в кінці 1980-х років кримськотатарська журналістика зосередилася на процесах національного відродження.
15 липня 1990 року була заснована газета “Avdet”, яка стала першим незалежним кримськотатарським виданням після депортації народу в 1944 році. Газета стала важливим інструментом, що висвітлювала питання повернення та реабілітації кримських татар.
Культурним і науковим виданням цього періоду став журнал “Yıldız”, заснований у 1976 році в Ташкенті, а після 1991 року переїхав до Криму. Журнал виходить дотепер. Першим головним редактором видання (1980-1987) був відомий поет і письменник Шаміль Алядін. З 1980 р. виходило друком 6 номерів на рік, з 1998 р. – 10 номерів. Незважаючи на те, що і це кримськотатарське видання могло функціонувати тільки у встановлених партійним наглядом рамках, воно дало поштовх до розвитку національної мови і літератури, відкрило нові імена кримськотатарських письменників і поетів. У той час, коли з журналу вилучалися навіть ілюстрації із зображенням Чорного моря, на його сторінках усе-таки були опубліковані твори, які становили золотий фонд кримськотатарської літератури: вірші і поеми Ешрефа Шем’ї-заде, повісті Шаміля Алядіна «Запрошення на бенкет до диявола» і “Чокърачыкълар” (“Джерельця”), повість Еміля Аміта «Оленяче джерело», есе Сабріє Ереджепової “Меним энишли — екъушлы елларым” (“Мої тернисті шляхи”) та ін. З початком перебудови журнал почав публікацію раніше заборонених творів Б. Чобан-заде, І. Гаспринського, А. Гірайбая, Ш. Бекторе, А. Лятіф-заде.
Також важливу роль у розвитку кримськотатарської журналістики відіграла газета “Areket”, заснована в 1991 році. Вона була офіційним органом Національного руху кримських татар і публікувала матеріали з політичних, соціальних та економічних питань, що стосувалися відновлення прав кримськотатарського народу.
Кримськотатарська журналістика періоду національного відродження сприяла розвитку кримськотатарської мови та формуванню національної ідентичності серед молоді.
Серед символічних постатей цього періоду — Айше Сеїтмуратова, дисидентка, журналістка, правозахисниця, яка десятиліттями боролася за повернення кримських татар на батьківщину, висвітлюючи у своїх публікаціях репресії радянського режиму та порушення прав народу. Її голос лунав з ефірів західних радіостанцій, вона співпрацювала з міжнародними правозахисними організаціями, неодноразово зверталася до ООН та інших міжнародних інституцій. Її журналістська діяльність стала одним із чинників привернення уваги світу до теми кримськотатарської депортації та утисків. В 2019 році у віці 82 років окупанти вдались до спроби затримати її, але невдовзі відпустили.
Важливий внесок у вивчення кримськотатарської журналістики зробила українська дослідниця Наталія Яблоновська. Її наукові праці охоплюють як історичний розвиток кримськотатарської періодики, так і сучасні тенденції в медіапросторі. У своїй роботі “Кримськотатарське питання у самвидавничій періодичній пресі” (2007) дослідниця аналізує, як тема прав кримських татар висвітлювалася в радянських неофіційних виданнях, звертаючи увагу на роль самвидаву в збереженні національного голосу народу в умовах цензури.
У навчальному посібнику “Кримська журналістика: етнічні аспекти” (2008) Яблоновська висвітлює становлення етнічної преси Криму, зокрема кримськотатарських ЗМІ, простежуючи їхню роль у національному відродженні та міжнаціональному діалозі. У праці подано бібліографічний покажчик періодичних видань етносів Криму від XIX століття до сучасності.
Дослідниця також приділяє увагу гендерному аспекту в журналістиці — у статті “Сучасні кримськотатарські жіночі журнали: особливості контенту та просування” аналізує зміст, цільову аудиторію та способи поширення таких видань у сучасному цифровому середовищі.
Важливе значення має і праця “Формування системи етнічної преси в Криму в 1920-ті роки”, в якій авторка простежує процеси становлення кримськотатарської журналістики після революційних подій та у період українізації. У цій роботі дослідниця акцентує на тому, як через пресу формувалася національна свідомість і здійснювався культурний діалог між етносами півострова.
Зараз, в умовах російської окупації Криму, кримськотатарська журналістика продовжує відігравати ключову роль у боротьбі за права та свободи кримськотатарського народу. Журналісти, ризикуючи власним життям, документують порушення прав людини, висвітлюють факти переслідувань і репресій, а також зберігають пам’ять про історичну спадщину кримських татар.
З 2014 року в Криму відсутні незалежні ЗМІ, а свобода слова знищена. Валентина Самар, редакторка Центру журналістських розслідувань (ЦЖР), під час брифінгу “Знищення свободи слова в Криму: причини, способи, результат” зазначала: “У Криму немає ЗМІ, яке могло б працювати вільно. Є лише Телеграм-канали, де люди можуть анонімно висловлювати свою думку, але й на них полюють”.
Представники організації “Кримська солідарність”, не маючи професійної освіти, виконують роль хронікерів репресій на півострові. Вони фіксують обшуки, затримання, судові засідання, повідомляють правозахисні інституції та світову спільноту про порушення, стаючи мішенню для російських силових структур.
Наразі російською владою незаконно ув’язнено щонайменше 18 журналістів, блогерів і громадянських репортерів у Криму, більшість з яких є кримськими татарами: Олексій Бессарабов, Дмитро Штибліков, Сейран Салієв, Марлен (Сулейман) Асанов, Владислав Єсипенко, Тимур Ібрагімов, Ернес Аметов, Сервер Мустафаєв, Ірина Данилович, Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров, Рустем Шейхалієв, Руслан Сулейманов, Амет Сулейманов, Асан Ахтемов, Вілен Темер’янов, Рустем Османов, Азіз Азізов.
Варто згадати, що у містах України проводять акції та виставки у підтримку журналістів, які перебувають у Криму. Зокрема, акція “Порожні стільці” у Києві та виставки “Крим очима громадянських журналістів: 10 років у неволі” у Львові, Дніпрі та Одесі, які відбулися за підтримки Представництва.
Ми закликаємо міжнародну спільноту посилити тиск на російську федерацію з метою припинення переслідувань журналістів у Криму та забезпечення свободи слова на тимчасово окупованій території.