1 січня виповнюється 100 років від дня народження Олексія Нирка — подвижника українського кобзарства, діяча культури, педагога й дослідника, чия діяльність стала одним із символів присутності та стійкості української культури в Криму.
Народився музикант у 1926 році на Січеславщині, у селі Мар’янське. Дитячі роки він провів у селі Нова Січ, куди переїхала родина. Саме в цьому селі він ще дитиною пережив Голодомор, який забрав життя його прабабусі Параски Прохорець і прадіда Сави Нирка. Батько Олексія Нирка — Федір Савич — був талановитим гармоністом і прищепив синові любов до музики, однак сам зазнав арештів і заслання.
Попри усі труднощі Олексій Нирко продовжував займатися музикою. Після участі у Другій світовій війні він вступив до Львівської державної консерваторії ім. Лисенка. Однак провчився там лише рік, оскільки у 1950 році його затримали та ув’язнили на 10 років виправно-трудових робіт та 5 років заслання за “антирадянську діяльність”. Хоча насправді він захищав українську культуру і традиції, зокрема кобзарства.
Відбувати покарання Олексія Нирка відправили на Урал у в’язницю, яка була частиною радянських виправно-трудових таборів ГУЛАГ. В ув’язненні, він зберіг внутрішню силу — вчив іноземні мови й читав книжки. У 1956 році з Нирка зняли судимість, достроково випустили з в’язниці, а після здобуття Україною незалежності реабілітували.
Після звільнення він спершу був у Львові, потім жив на Херсонщині, а також у Нікополі. Там він організував при Палаці культури першу капелу бандуристів, із якою їздив на численні виступи.
У 1964 році Нирко переїхав до Ялти, де організував Народну самодіяльну капелу бандуристів ім. Степана Руданського при Ялтинському педагогічному училищі. Разом із колективом вони об’їхали майже всі клуби та Будинки культури міста. І де б не звучала їхня капела, там звучала й Україна: в репертуарі були народні пісні — “Їхав козак за Дунай”, “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Думи мої” та інші. Крім того, разом із капелою він бував і за кордоном — у Франції, Угорщині, Польщі тощо.
Також Нирко заснував в Ялті “Товариство української мови”, а згодом — товариство “Просвіта”, був одним із ініціаторів створення музею Лесі Українки, організатором фестивалів і культурних ініціатив, як-от відкрив дитячу капелу “Кримські проліски”, яка здобула звання народної.
Як дослідник він залишив фундаментальні праці про кобзарство Криму й Кубані, у яких спростував міфи про “відсутність” української культури в Криму.
За життя Нирко зібрав унікальну колекцію бандур, які стали основою експозиції Музею кобзарства Криму та Кубані. Доля експонатів, як і цінної бібліотеки Олексія Федоровича, однак після окупації Криму залишається невідомою.
Спадщина Олексія Нирка — це не лише музика й книги, а спільнота людей, ідей і жива традиція, що не переривається. У сторіччя від дня його народження ми вшановуємо людину, яка всім своїм життям утверджувала: українська культура в Криму має голос, глибоке коріння й майбутнє.