Цього дня було ухвалено Декларацію «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильницького переселення, та забезпечення їхніх прав».

У документі прямо згадувалися балкарці, інгуші, калмики, карачаївці, кримські татари, німці, турки-месхетинці та чеченці. Примусових переселень також зазнали корейці, греки, курди та інші народи.

Українців окремо в цьому переліку не назвали. Але це не означає, що радянська влада не застосовувала щодо них депортації та примусові переселення.

У 1944–1951 роках близько 750 тисяч українців були позбавлені рідних домівок унаслідок переселенсько-депортаційних акцій. Понад 482 тисячі з них примусово переселили до УРСР лише у 1944–1946 роках. Десятки тисяч людей із Західної України радянська влада депортувала до Сибіру та інших віддалених регіонів СРСР.

У Декларації 1989 року радянська держава заявила про необхідність зробити все, щоб подібні порушення прав людини та норм гуманності більше ніколи не повторилися.

Ця обіцянка не пережила імперію.

Сьогодні росія знову примусово переміщує і депортує людей з окупованих територій України, вивозить українських дітей, заселяє захоплені території власним населенням і намагається розірвати зв’язок людей із їхнім домом.

Визнання злочинності насильницьких переселень не стало запобіжником від повторення таких практик. Саме тому їх документування, правова оцінка та притягнення винних до відповідальності залишаються необхідними складовими відновлення справедливості.