Щороку у третю неділю травня в Україні вшановують жертв політичних репресій. У 2026 році цей день припадає на 17 травня. Його запровадили указом Президента 21 травня 2007 року — до 70-х роковин Великого терору. Відтоді це не просто дата в календарі, а нагадування про один із найстрашніших періодів української історії, коли сталінський режим знищував тисячі людей різного етнічного походження та соціального стану.
Наймасштабніша хвиля репресій припала на 1937–1938 роки. Саме цей період увійшов в історію як Великий терор. Його ініціювало керівництво СРСР на чолі з Йосипом Сталіним. Формально репресії пояснювали боротьбою з «ворогами народу», але насправді йшлося про тотальний контроль, залякування суспільства та знищення всіх, кого влада вважала небезпечними або нелояльними.
У ті роки людей арештовували без доказів і справедливого суду. Для цього створювали так звані «трійки» — позасудові органи, які виносили вироки за лічені хвилини. Людей позбавляли права на захист, катували під час допитів, змушували підписувати фальшиві свідчення. Часто єдиним «доказом» ставали доноси сусідів, колег чи знайомих. У суспільстві панували страх і недовіра: люди боялися говорити вголос, боялися одне одного і жили з розумінням, що вночі можуть прийти й за ними.
Репресії зачепили практично всіх. Під удар потрапили науковці, письменники, художники, священники, військові, вчителі, селяни. Лише за два роки Великого терору в радянській Україні засудили майже 200 тисяч людей. Понад 120 тисяч із них розстріляли. Інших відправляли до таборів ГУЛАГу, в’язниць або на заслання. Окремою мішенню стали родини репресованих: дружин і чоловіків «ворогів народу» арештовували, а дітей відправляли до спеціальних дитбудинків або виселяли разом із сім’ями.
Також Великий терор зачепив Крим. Одними з головних об’єктів репресій стали кримськотатарська інтелігенція, партійні діячі та військові Чорноморського флоту. Під терор потрапляли не лише противники радянської влади, а й ті, хто роками працював у радянській системі та вважався лояльним до неї. Людей масово звинувачували у «контрреволюційній діяльності», «націоналізмі» чи «шпигунстві».
Серед розстріляних – художник, етнограф й історик Усеїн Боданинський, філолог, письменник й археолог Осман Акчокракли, поет, філолог і педагог Абдулла Лятіф-заде, громадський діяч, педагог і письменник, колишній голова Курултаю Асан Сабрі Айвазов, громадський діяч і театральний критик, колишній нарком просвіти Мамут Недим, голова Спілки письменників Криму Ільяс Тархан, голова уряду автономії Абдуреїм Самедінов – і багато інших представників кримськотатарського народу.
У Криму фактично знищували кримськотатарські політичні та культурні еліти, які й без того вже зазнали репресій наприкінці 1920-х років після справи Велі Ібраїмова. Паралельно тривали масові «чистки» серед військових моряків. Лише за 1937–1938 роки з Чорноморського флоту усунули понад тисячу командирів та офіцерів. Частину з них розстріляли, інших відправили до таборів. Серед репресованих був і командувач Чорноморського флоту Іван Кожанов. Репресії настільки підірвали систему, що на флоті почалися хаос, недовіра і страх: командири боялися ухвалювати рішення, підлеглі не довіряли керівництву, а доноси стали частиною повсякденного життя.
Одним із головних символів злочинів Великого терору став Биківнянський ліс під Києвом — найбільше в Україні місце масових поховань жертв політичних репресій. Саме сюди у 1937–1941 роках майже щоночі звозили тіла людей, убитих у київських в’язницях та катівнях НКВД. За різними оцінками, у Биківні поховані від 15 до понад 100 тисяч людей.
Територія була повністю засекречена й охоронялася. Радянська влада десятиліттями приховувала правду про це місце. Після Другої світової офіційна версія СРСР полягала в тому, що у Биківні нібито поховані жертви нацистів. Лише наприкінці 1980-х влада змушена була визнати: це поховання людей, убитих сталінським режимом.
Серед похованих у Биківні — письменники Михайль Семенко та Майк Йогансен, художник Михайло Бойчук, поетеса Вероніка Черняхівська, митрополит УАПЦ Василь Липківський, науковці, митці та тисячі звичайних людей, чиї імена часто роками залишалися невідомими. Багато з них були частиною покоління, яке сьогодні називають Розстріляним відродженням — української культурної еліти, яку радянська влада фактично знищила.
Биківня була не єдиним місцем масових поховань. Такі поховання є в Харкові, Донецьку, Луганську, Одесі, Вінниці, Чернігові та інших містах. Окремою трагедією став Сандармох у Карелії, де восени 1937 року розстріляли понад тисячу людей, серед яких сотні українців і діячів української культури — зокрема Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний та Микола Зеров.
Після смерті Сталіна частину репресованих почали реабілітовувати, але процес був обмеженим і неповним. Лише після відновлення незалежності Україна на державному рівні почала відкрито говорити про злочини радянського режиму. У 1991 році ухвалили Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, а у 2015 році — Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Сьогодні ця пам’ять звучить особливо гостро, бо багато речей із минулого знову стали реальністю. Росія, яка називає себе спадкоємицею СРСР, знову використовує ті самі методи — викрадення людей, катування, фільтраційні табори, політичні переслідування, сфабриковані справи та залякування на окупованих українських територіях, зокрема в Криму. Там роками переслідують кримських татар, журналістів, активістів та всіх, хто відкрито підтримує Україну. Обшуки, арешти та політичні вироки стали інструментом тиску — так само, як під час сталінського терору, коли кримськотатарську інтелігенцію й усіх «неблагонадійних» намагалися знищити або змусити мовчати.
День пам’яті жертв політичних репресій — це не лише про минуле. Історія вкотре показує, що терор і насильство повертаються там, де злочини минулого залишаються без осмислення. Саме тому пам’ять про жертв Великого терору сьогодні — це ще й про боротьбу за свободу, право говорити правду і не дозволити страху знову стати основою держави.