18 лютого 1900 року в Балаклаві біля Севастополя народилася Ксенія Бородавкіна (таким було справжнє ім’я Оксани Петрусенко). За іншою версією, вона народилася в Балаклії, Харківської області, звідки був родом її батько — Андрій Бородавка. В Севастополь його закинула служба матросом на Чорноморському флоті, там же його прізвище було переписане на Бородавкін. Мати Ксені, Марія Кулєшова, була родом з Орловської губернії.

Саме від батька, який володів чудовим голосом, Ксенія отримала музичний талант, хоча її батька вона практично не знала — коли їй був лише один рік, він помер від туберкульозу. Мати вийшла заміж вдруге, але новий чоловік, безбожно пиячив, незабаром розлучився з нею.

У важких умовах бідності та злигоднів почалося життя майбутньої співачки. Ще в дитинстві вона співала в церковному хорі Севастополя, грала на гітарі й рано почала працювати. У 18 років вона втекла з дому з музично-драматичною трупою Степана Глазуненка, що стало початком її гастрольного життя. Восени того ж року вона приєдналася до Херсонського українського музично-драматичного театру під керівництвом Івана Сагатовського, спочатку як хористка, а згодом — як провідна актриса “з голосом”.

У 1921 році Херсонський театр розпався, і Оксана продовжила пошук свого щастя в складі мандрівних театральних груп, паралельно намагаючись здобути професійну освіту. У 1923–1924 роках вона навчалася в Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка, проте навчання довелося перервати через те, що вона закохалася в співака-баритона Мефодія Семенюту-Барила, завагітніла й народила сина Володимира.

Далі пройшло сім років виступів у Росії з пересувною трупою Сагатовського та на оперних театральних сценах Казані, Свердловська та Самари. У 1934 році Оксана Петрусенко повернулася в Україну, де її прийняли до Київського академічного театру опери та балету. Надзвичайний талант Оксани одразу забезпечив їй головні ролі, що викликало хвилю заздрості та пліток.

У власному щоденнику вона колись писала:
“Возненавиділа група нечестивих мене за моє сценічне і вокальне обдаровання — моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Та якщо проґавили моє сходження і на виробництві, і в громадській роботі, важко назад відтягнути – занадто яскравою одиницею я в очах суспільності. А копають яму під мене сильно. Мене важко шльопнути…”

Оксана Петрусенко швидко стала кумиром публіки. Вона тісно співпрацювала з Максимом Рильським, який перекладав оперні партії українською мовою та вдосконалював її володіння українською. Під час гастролей у Москві її запросили на дачу Сталіна та запропонували поїхати до Мілану для вдосконалення вокалу. Проте поїздка до Італії так і не відбулася через погіршення політичних стосунків з урядом Муссоліні.

Ця історія отримала сумний поворот: у розпал репресій 1937 року заарештований директор театру Ян Яновський під катуванням заявив, що Петрусенко збиралася виїхати до Італії. У розпачі вона ледь не наклала на себе руки, а лише звернення до Москви допомогло припинити цькування.

Особливе місце в її творчості займає відкриття світового таланту Катерини Білокур. Почувши по радіо народну пісню у виконанні Оксани, художниця написала їй лист із проханням про допомогу, додавши до нього кілька власних малюнків. Оксана передала цей лист фахівцям Центрального будинку народного мистецтва, і незабаром до Катерини Білокур приїхала комісія, після чого її картинами захоплювався навіть Париж.

Оксана Петрусенко померла 15 липня 1940 року у віці 40 років, на восьмий день після народження свого другого сина Олександра. Офіційна версія смерті свідчить про раптове відривання тромбу, хоча ходили чутки, що причиною стало отруєння — за словами деяких свідків, дружина маршала Тимошенка, який захопився співачкою і прагнув забрати Оксану до Москви, підкупила медсестру, побоюючись, що чоловік покине її. 17 липня похоронна процесія простяглася на кілька кілометрів, а Оксану Петрусенко поховали на Байковому цвинтарі Києва, поруч із церквою.

Пам’ять про Оксану Петрусенко живе й досі: її ім’ям названо вулиці в Києві, Херсоні, Луганську, Краматорську, Львові тощо. У 2024 році вона стала героїнею Радіодиктанту національної єдності, присвяченого сторіччю Українського радіо. Авторкою тексту з назвою “Магія голосу” виступила письменниця Оксана Забужко:

“Людський голос — то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатись, навіть не бачивши носія. “Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс”, — під це танго й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що це фольклор засланчий, гулагівський — не до коханої дівчини звернений, а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу”.