Сьогодні Україна та весь світ згадують пам’ять про сотні тисяч українців та українок, які загинули від злочинних актів радянської влади: Голодоморів. Ці акти геноциду українського народу займають надважливе значення і місце в колективній пам’яті українців. Крим, на той момент був відокремлений від материка лише умовним адміністративним кордоном, розділяє і цю сторінку нашої історії.
Населення Криму до початку Голодомору, так само як і населення південних регіонів України, демонструвало протестні настрої, пов’язані з політикою колективізації. Це виражалися у саботажах, так званих “бабських бунтах” та розповсюдженні чуток про майбутнє повстання проти радянської адміністрації. Протест в Криму відрізнявся від загальних настроїв лише його релігійним мотивом. Кримські татари наполягали на скасуванні колективізації і через те, що вона суперечила нормам ісламу. Найвідоміший з протестів кримських татар проти колективізації – Алакатське повстання 1929-1930 у селі Ускут (зараз Привітне) на південному березі Криму. Попри всі намагання зробити Крим “своїм”, радянська адміністрація в Криму була в ролі такого ж окупанта та загарбника, як і на решті українських земель.
Голодомор 1932-1933 років був пов’язаний з аграрною політикою, тому й захопив регіони, де виробляли хліб. СРСР готувався до майбутньої війни з Заходом, і їм конче були необхідні не просто гроші , а й можливість розпоряджатися продуктами селянської праці. Та радянська адміністрація усвідомлювала, що селяни добровільно не віддадуть своє майно, і тому було прийнято рішення застосовувати силу.
Голодомор 1932-1933 років — це приклад геноциду, який базувався на принципі “хто не згоден з радянською владою, має бути знищений”. Сталінська політика поставила країну в хитке становище, кількість невдоволених росла з кожним днем. Більшовики постали перед необхідністю “прорідити” бунтівне населення в найбільш “небезпечних” регіонах, якими вважалися в першу чергу ті, що не лише могли забезпечувати хлібом самі себе, а й годували інші республіки. Доктрина “хто не працює, той не їсть” була замінена на “хто не скорився, той не їсть”.
Історик Мартін-Олександр Кислий звертає увагу на те, що серед істориків поширена думка, наче “страшний голод обійшов Крим стороною”. Однак, попри те, що голод в Криму не мав таких самих наслідків та масштабів як, наприклад, на Херсонщині, сталінська адміністрація використовувала голод як інструмент контролю, щоб знищити незгідних з радянською політикою жителів Криму.
Архівні матеріали, які б висвітлювали голод 1932-1933 років у Криму, лише частково введені в обіг. З доступних джерел відомо, що навіть у Севастополі, де базувався військовий флот, було зафіксовано нестачу харчів. На Севастопольський район було покладено часткове забезпечення і самої армії, в той час, як місцеві жителі зіштовхнулися зі зменшенням постачання м’яса та круп, а також відсутністю постачання жирів та цукру. За наявними даними, близько 180 людей загинуло від голоду у Севастополі протягом 1932-33 років.
1932 рік відзначився протестами селян проти хлібозаготівельної кампанії. Вихід селян з колгоспів призвів до зниження показників колективізації півострова. В Криму були зафіксовані чисельні випадки протестів та спротиву більшовикам, які приходили вилучати зерно, тому реакція радянської адміністрації була такою ж, як і на решті українських територій. Тут мова йде не лише про так званий “Закон про 5 колосків”, а і про локальні директиви.
Наприклад, ОДПУ (радянська спецслужба, що спеціалізувалась на боротьбі з так званою “контрреволюцією”) Криму розсилали по території півострова документ із забороною господарствам продавати м’ясну та молочну продукцію, змушуючи їх передавати продукти державним організаціям.
Штучну природу голоду підтверджує і факт, що у 1932 році німецьке консульство отримувало повідомлення й скарги на голод в Криму та Україні від жителів Тельманського та Буюк-Онларського районів (які тоді були німецькими національними районами), але радянська адміністрація відмовила в імпорті хліба з Німеччини.
Варто зазначити, що ситуація відрізнялася залежно від регіону Кримського півострова. Так, на півдні Криму становище було кращим, адже в цих районах було добре розвинуте садівництво. Також селяни рятувалися за допомогою дрібної риби — хамси, яку викидало на берег і яку розвозили по селах на бричках
Ці директиви були спрямовані у тому числі й на те, щоби унеможливити допомогу українцям з інших регіонів, які шукали рятунку від голоду в Криму. Радянська адміністрація доклала всіх зусиль для того, щоб продукти із Криму не потрапляли за Перекоп.
Багато селян з півдня УСРР, де голод був особливо лютим, вирушали в Крим, щоб заробити гроші або знайти їжу. Вони працювали на будівництві, в сільському господарстві, на курортах. Радянська адміністрація жорстоко переслідувала селян, які не могли виконати хлібозаготівельні плани. Тому багато селян, які боялися бути заарештовані, виїжджали в Крим, щоб уникнути репресій.
Найбільш поширеними були короткострокові міграції у Крим у спробі дістати хліб, особливо серед жителів прикордонних районів. Вони були більш поширеними в Херсонській та Запорізькій областях, які мали традиційні контакти з півостровом.
Кримські татари часто допомагали селянам з материкової України, які рятувалися від голоду. Проте там, де садівництво було не так розвинуте, кримські татари так само страждали від голоду, як і решта селян.
Радянська політика колективізації на селі в Криму напередодні голоду була такою ж, як і в інших українських землях. Місцеве населення чинило опір цій політиці, але марно. Голод в Криму був, але його сила та наслідки були неоднаковими в різних регіонах півострова. Пам’ять кримських татар про Голодомор тісно пов’язана з пам’яттю про голод 1921-1923 років. Обидва голоди були штучними, і вони залишили глибокий слід у колективній пам’яті кримських татар.
Голодомор — важлива подія для розуміння історії України та колективної свідомості українців та українок. Він став страшною трагедією для всієї нашої країни, наслідком злочинних та підступних дій тоталітарного радянського режиму, про які ми не маємо права забувати.