Як би росія не намагалася стерти із лиця землі кримськотатарський народ, він пророщував свою культуру, своє мистецтво і традиції у вигнанні — борючись за повернення до рідного Кримського півострова. Засилля російського ніколи не породжувалося вибором доброї волі: ні в мові, ні в культурі, ні в історії.

Пам’ятати невинні втрати геноциду — обов’язок, кричати про них якнайдужче — надзвичайна сила громадян нашої Держави. Рупором пам’яті стало мистецтво, яке містить у собі сховище національної ідентичності, переконання у самодостатності, і що найпомітніше — воно сповнене болю, висловити який не вистачає уже давно зірваного голосу. Відреставровані світлини кримськотатарської сім’ї, що постали картинами, кімнати, сповнені автентичної естетики корінного народу України, історії кримськотатарських митців і звичайних людей, які ставали надлюдьми, рятуючи рідних і свою ідентичність. 

Ми пам’ятаємо це. 

Ми поділяємо біль, що несуть у собі тисячі сімей, у яких росія безжалісно відібрала домівки в 1783, 1944, 2014 чи зараз.

Аби не згасати пам’яті, ми вшановуємо та закарбовуємо її, ми слухаємо і чуємо реквієм голосами тих, хто вже не повернеться додому. І що найважливіше — ми розпалюємо вогонь розвінчання мітів, створених радянською владою, ми боремо наративи, що винищують народи, і закликаємо всіх втілювати це вже зараз.