У 2025 році минає десята річниця від ухвалення Верховною Радою України постанови про визнання депортації кримськотатарського народу 1944 року актом геноциду.
18 травня 1944 року за наказом радянського диктатора Сталіна з Криму відбулася масова депортація кримських татар. За кілька днів радянська влада примусово виселила майже все населення корінного кримськотатарського народу — близько 200 тисяч людей, переважно жінок, дітей і літніх, — у віддалені райони Середньої Азії та Сибіру. Вигнання, відоме під назвою “Sürgün” (“Сюргюн” — вигнання), супроводжувалося масовими смертями: за перші роки заслання загинуло понад 46% депортованих, що стало пробою знищити кримськотатарський народ як спільноту, стерти його культурну та історичну присутність у Криму.
Лише у 1989 році радянська влада змушена була визнати злочинність депортації, скасувати заборону на повернення та формально засудити сталінські дії. Проте реальної реабілітації, відновлення прав і відшкодування кримські татари не отримали. Після відновлення Україною незалежності почався тривалий процес повернення на батьківщину, однак питання історичної справедливості залишалося відкритим.
Лише 12 листопада 2015 року Верховна Рада України ухвалила постанову №792-VIII “Про визнання геноциду кримськотатарського народу”, якою депортацію 1944 року було офіційно визначено актом геноциду. Того ж року 18 травня проголошено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Це рішення стало актом історичної справедливості та державного визнання трагедії корінного народу України. Його ухвалення збіглося з періодом, коли Крим уже перебував під російською окупацією, і тому набуло ще глибшого змісту.
Після окупації Криму Росією у 2014 році кримські татари знову стали жертвою репресій. Окупаційна адміністрація заборонила діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, та визнала його екстремістською організацією, переслідує активістів, журналістів і громадських діячів, проводить обшуки, незаконні арешти, примушує до співпраці. Утискаються права на освіту рідною мовою, свободу віросповідання, культурне самовираження. Навіть проведення пам’ятних заходів до 18 травня забороняється під загрозою покарання, що є прямим продовженням росією політики геноциду та етнічного переслідування, розпочатої у 1944 році.
Вони спрямовані на вимивання кримськотатарської ідентичності та знищення зв’язку народу з рідною землею. Окупація Криму — це не лише порушення територіальної цілісності України, а й злочин проти прав людини, спрямований проти корінного народу півострова. Саме тому відновлення державного суверенітету України над Кримом є одночасно відновленням справедливості для кримських татар.
Після ухвалення постанови Верховної Ради 2015 року Україна активно просуває тему визнання депортації кримських татар актом геноциду на міжнародному рівні. Першими країнами, що підтримали Україну, стали Латвія (травень 2019 року) та Литва (червень 2019). У 2022 році Палата громад Канади одностайно визнала депортацію актом геноциду кримськотатарського народу. Протягом 2024–2025 років аналогічні рішення ухвалили парламенти Польщі, Естонії, Чехії та Нідерландів. Останні навіть закликали Європейський Союз ухвалити спільне рішення про визнання цього злочину геноцидом. У 2024 році кримськотатарські активісти за підтримки української держави ініціювали петицію до Бундестагу Німеччини щодо визнання геноциду.
Сьогодні Україна вшановує пам’ять жертв геноциду кримськотатарського не лише як сторінку минулого, а як частину спільної боротьби за майбутнє — вільний, деокупований Крим, де відновлено права людини, зокрема, права корінних народів України. Пам’ять про геноцид 1944 року і нинішні репресії під окупацією — це дві частини однієї історії, що нагадують, що боротьба за права людини, свободу і правду триває. Україна і світове співтовариство стоять пліч-о-пліч у захисті тих, хто заплатив найвищу ціну за право бути вдома.