— Маркусе, ви прожили в окупації десять років. Яким було це життя?

— Мати жила в Києві, я їздив до неї на зимових канікулах. Після окупації вона повернулася до міста, бо боялася мене втратити. Невдовзі мама померла, і я потрапив до прийомної родини. До 2021 навчався в університеті, а наступного року почалася окупація.

— Як формувалася ваша позиція? Які форми тиску застосувала Росія? 

Під час навчання нас змушували голосувати за Путіна. Мовляв, якщо відмовишся – відрахуємо з університету.

— Могли “поблажки” робити, якщо підтримуєш окупаційну владу… Ходили на виборчі дільниці, звідки мали надсилати фото куратору. Моя позиція була така, що не я обрав цього президента, не мій народ. На уроках історії програма була змінена: говорили про російських діячів, тема ж Голодомору ігнорувалася. 

— По ваших спостереженнях, як росіяни ставилися до корінних народів, зокрема, до кримських татар?

— Ну, кримські татари для них завжди були “чурками”. За ними могли прийти через релігійні переконання, або якщо активно проявив свою позицію, наприклад, написав твіт (запис, опублікований користувачем у соцмережі Твітер) українською. Росіяни намагалися стерти культуру кримських татар, їхню ідентичність. 

— Ви згадали про твіти українською: на своїй сторінці ви також активно писали українською, висловлюючись проти окупаційної адміністрації. Чи стикались з випадками переслідування в свою сторону?

— Це, власне, і причина мого виїзду. Мені написали наші люди: мовляв, через опубліковані фото вистачило кілька секунд, аби визначити, де і з ким я живу. Окупаційна влада теж може дізнатися, адже вийти на мене дуже легко: у мене інвалідність, я виріс в прийомній родині… Не так багато в Криму схожих людей. Залишатися було дуже небезпечно, адже мене могли притягнути [до відповідальності] за їхнім законодавством: я поширював збори волонтерів, висловлював проукраїнську позицію. 

— Як вам вдалося виїхати?

— Я написав у Twitter, і мені просто пояснили твітерські, які є шляхи. З Джанкою їхали через Кримський міст. Запам’яталися люди з автоматами, які перевіряли, чи ніхто не знімає на камеру міст. На осмотрі у Колотиловці (пункт пропуску) забирали телефон, паспорт. Ігрову приставку і “проукраїнський” телефон я залишив вдома. Зазвичай, до речі, в окупації мають два телефони: з одним виходиш на вулицю, з іншого при виїзді потрібно навіть меми українською вичищати. 

— Ви кажете: “наші люди”. Багато у Криму тих, хто чекає на звільнення?

— Тут проблема вашої комунікації.

Люди психологічно не розуміють кримчан: ті зміни, які були у вас, в Криму не відбулися.

Ви написали пару твітів, але від цього ситуація не змінилася. 

— Як тоді правильно комунікувати з кримчанами?

— Не давати пустих обіцянок. Є різниця: чекати десять років і чекати рік, за цей час може навіть вирости дитина. 

— Враховуючи майже повну інформаційну ізоляцію півострову, як донести правду?

— Раніше був доступ до Ютубу: ти міг дивитися Стерненка, Лачена… Через VPN також можна було писати у Twitter. Треба звертатися до людей, нагадувати, що вони не самі, а їхні людські цінності нормальні, правильні. Писати звернення, листи політв’язням.

Росіяни інші ментально: якщо ти впав на дорозі, тобі ніхто не допоможе.

— З якими труднощами адаптації ви зіткнулися після виїзду?

— Мені пощастило, що є родичі і є де жити. Так само потрібно було, аби хтось зі знайомих підтвердив смерть мами у Криму. Але хто захоче ризикувати собою ради іншого? [зв’язуватися з адвокатом з України і офіційно засвідчувати смерть]. Далі: в Криму з 2014 року немає “Дії”, немає ідентифікаційного коду. Без нього тут не видають довідку ВПО, неможливо відкрити банківську картку… Перші пару місяців я відчував себе колаборантом, винним у чомусь. Але ж я нікого не підтримував, не здавав позиції… До того ж, у мене ДЦП: з ним не візьмуть на адекватну роботу.

— Ви стикалися з упередженнями від людей навколо, через те, що ви з Криму?

— Коли я щойно приїхав, то жив у центрі для людей з інвалідністю і людей похилого віку. Деякі думали, що я росіянин. Але чому, бо був в окупації? Це проблема відсутності адекватної комунікації, бо багато хто не розуміє ситуації. Я хочу жити, ходити на побачення, танцювати на дискотеці. Свобода – це важливо. 

— Якщо трохи жартома: окрім свободи, чого ще вам найбільше бракувало під час окупації?

— Їжі. Коли тітка мене забрала, ми зупинилися на заправці. Я одразу попросив “Живчик” і “Шалену бджілку” (солодкий напій і назва цукерок). Подруга пізніше приносила “Мак” (мережа фастфуду), він асоціювався у мене з Києвом. А окрім продуктів… В окупації ти відчуваєш себе покараним: не можна запустити рекламу на Ютубі, без обмежень користуватися соцмережами, купляти ігри. Тут, звичайно, такого немає. 

— У розмові ви сказали: “росіяни інші ментально”. Як ви відчули, що вже в Україні?

В Україні відношення до людей інше: ти можеш попросити про допомогу, і за це не візьмуть грошей.

— У Криму, в часи блекауту* , щоб зарядити телефон – плати 100 рублів. А тут ти можеш попросити на “Новій пошті” чи в кафе зарядку, і тобі навіть дадуть каву. Це мене дуже дивувало. 

*Блекаут — припинення електропостачання. Згадай блекаут стався 18 січня 2015 року, коли в багатьох населених пунктах окупованого Криму зникло світло. Причиною став підрив невідомими електропередач у Херсонській області.