— Пані Тензілє, ви проживали у Криму до червня 2024 року і стали свідком тривалої окупації. Як змінився Крим з 2014 року?

— Найбільше змінилися люди: вона стали закритими, цинічними, заляканими. Відчувалось, що навіть зі знайомими і колегами на роботі важче розмовляти: не можна говорити на політичні теми, власні переживання, тому що це дуже небезпечно і ти не можеш нікому довіряти. З друзями ж ми тільки про це і розмовляли. Ніхто не мав чіткого плану, що робити: всі перейшли в стан енергозбереження і очікування. У перші два-три роки після окупації ще була віра, що це тимчасово, але поступово вона згасала. Зараз багато хто просто пристосувався. 

— У вас є родичі у Криму? 

 — Так… Власне, початок окупації був дуже важким не тільки через події, які відбувалися на політичному рівні, а й через власну трагедію: у мене дуже хворіла бабуся. Те, що вона бачила по телебаченню, дуже її підкосило… Тої весни бабуся не пережила.

Пам’ятаю, як вона сідала навпроти телевізору під час виступу Путіна, і казала: “Забирайся звідси, відчепись від мого народу, залиш Крим”.

Боляче це навіть пригадувати.

— На момент окупації ви навчалися? 

— Я тоді була на другому курсі університету, мала плани займатися дизайном. Але все раптом стало несуттєвим. Спочатку всі думали, що це просто період, який треба пережити, а потім стане краще… Але чим далі, тим більше ставало зрозуміло, що Крим уже інший. Серед знайомих були росіяни, які жили в Криму і виходили на мітинги з прапорами. Вони казали: «А що Україна для нас зробила?» Для деяких це було питанням фінансів – їхні родичі працювали в Росії, тож їм здавалося, що так буде краще.

— Як змінилося життя культурне, релігійне життя в Криму після приходу російської влади?

— Був вплив і через релігійні, і нерелігійні заходи, свята. Почали влаштовуватися і релігійні, і нерелігійні свята. З кожним роком посилювався контроль: з’явилися поліція, металеві загородження, а потім свята узагалі перестали проводити.

Через релігію йде величезна пропаганда: людей збирають в мечетях і проводять проповіді, які не мають нічого спільного зі справжньою релігією. 

— Ви згадали про нерелігійні заходи. Як це відбувається там?

— Наприклад, в університеті збирають молодь, яка більшу частину свого життя провела під окупацією і, можливо, не усвідомлює всіх обставин так, як ми. Керівництво закладу організовує для них кримськотатарське свято, на якому присутні представники окупаційної влади, розповідаючи, як усе чудово, як кримські татари нібито підтримують окупаційний режим. Для ще не сформованого дитячого розуму це може бути складним випробуванням, адже

коли викладач, ректор чи авторитетний дорослий подає це як норму, може виникнути питання: а чому ні? Хіба це не правильно?

А це ж і є пропаганда — нав’язування спотвореної реальності, яка підмінює правду.

— Ми бачили дуже багато історій спротиву людей у Криму. Але так само іноді чутно думки, нібито всі, хто обрав залишитися в окупації — колаборанти. Вам доводилося стикатися з таким ставленням людей?

— Так, відчувала це… Тут треба розуміти, що це проблема суспільства, яке не дуже розуміє, що коїться з людьми в Криму: з якою небезпекою вони стикаються, просто виживаючи, виховуючи дітей, працюючи. Весь народ не може поїхати з Криму, і що залишається? Обрізати свої гострі кути, аби хоч трохи відчувати себе в безпеці. 

— Коли ви виїхали і змогли порівняти власний досвід життя на півострові і те, як його представляла Росія у своїх новинах. Яке ви бачили викривлення?

— Все, що відбувається в Криму, проходить безліч російських фільтрів, тобто повноцінного обміну інформацією не відбувається.

Через це є певне непорозуміння: українцям на материковій частині здається, що кримчани їх не розуміють, бо тут завжди є пряма небезпека через війну. Кримчани думають, що ми не розуміємо, який в них тиск, обшуки, затримання… Це все просто треба проговорювати. 

— Чому росіяни так тиснуть на кримських татар? Адже це народ, який через низку обставин все одно продовжує жити в Криму, працювати. Чому рамки настільки звужуються?

— Ми завжди були для них ідеологічною загрозою, ми завжди чинимо спротив.

Росіяни знають, якої позиції притримуються кримські татари, і без нас набагато легше було б розкачати оці гойдалки російської пропаганди. 

— З початком повномасштабного вторгнення до Криму почало приїжджати ще більше росіян, зокрема і родин учасників “СВО”. По ваших відчуттях, чи змінилася тоді криміногенна ситуація? 

— Так, звісно. Батьки не відпускали вечорами своїх дітей гуляти. Я чула про ситуації, коли були напади, і всі розуміли, з чийого вони боку. На вулицях, де хазяйнують росіяни, не можна відчувати себе в безпеці. Це було просто в повітрі: загроза зростала вже від їх присутності. 

— Тобто життя в Криму ставало дедалі небезпечнішим, і це вплинуло на ваше рішення виїхати у червні 2024 року. Якими були перші враження, коли ви опинилися на материковій частині? 

— Знаєте, приблизно через два тижні я опинилася на навчанні з когнітивної деокупації. Там я відчула, що зовсім не адаптована: там говорили про окупацію, її незаконність, а я не звикла казати про такі речі в голос.

Треба було звикнути до відсутності загрози і можливості говорити вільно.

Значення деокупації Криму для кримських татар трохи інше, ніж для українців. Ми дуже прив’язані до землі, до дому, в який не можемо повернутися і який втрачаємо. Ти не знаєш, коли спиниться цей процес [окупації] і чи буде таке взагалі. Які б комфортні умови не були тут, це не те саме, що рідний дім. 

— А виникали складнощі з оформленням документів, банківських карток?

— Так. В процесі оформлення ID-картки я відчувала себе просто непотрібною. Наприклад, коли робила банківську картку, мене відправляли в окремий кабінет, перевіряли мої документи довше, ніж інших. Не можу стверджувати, що це було через місце проживання, але факт був. Є проблеми суспільного, а не юридичного формату:

деякі люди дійсно дивно сприймають кримських татар і мусульман. Коли шукала житло, декілька разів мені відмовляли, натякаючи на мою національну або релігійну приналженість.

У Криму я ніколи не відчувала себе іншою через релігію, а тут – так. Начебто рухаємося разом в одному напрямку, але ось такі  базові штуки все ускладнюють. 

 — Розумію, що вам може бути складно говорити про це, але чого ви найбільше боїтеся в контексті змін, які можуть відбутися з Кримом? 

— Найстрашніше – ми втрачаємо зв’язок один з одним. З кожним роком окупації люди гостріше відчувають, ніби вони не потрібні, і це гарна почва для російської пропаганди. Росіяни просто хочуть стерти нас з обличчя Криму, або зробити максимально нейтральними.

Чим довше люди знаходяться в окупації, тим вище ризик законсервуватися… Мені страшно це вимовляти, але ми ризикуємо втратити себе. 

— І все ж ми отримуємо новини про рухи спротиву, які діють на півострові. Вас підтримувала думка, що опір продовжується?

— Так, бо ти розумієш, що, незважаючи на довгий період окупації, сили ще є, люди борються, і є бажання рухатись в бік деокупації. І це все кримчани, не люди ззовні! 

— Яку головну відмінність ви бачите між українцями, іншими народами і росіянами?

— В них немає цінностей, такого, за що б вони були готові боротися. Навіть ці “ідеологічно промиті” СВО-шники воюють за гроші. Просто тому, що їм немає на що жити у своєму місті чи селі.

Вони не захищають свою країну, думку чи президента, а просто виживають.

І ось ця відсутність можливості ставитись до чогось серцем, душею, дуже відчувається. Вони не розуміють, що з їхньою системою не так, тому Росія просто йде в нікуди.

— Мабуть, дуже важко спостерігати, як Росія поглинає все, що навколо. А яким Крим постає у ваших останніх спогадах?

— В останні роки життя в Криму я трохи заздрила тим, хто поїхав раніше, бо у спогадах цих людей він залишився більш-менш таким, яким був.

У 2024-му Крим здавався мені місцем, з якого дементори* висмоктали всю душу і життя.

Так воно насправді і є. Свій блог з архівними фотографіями я створила, аби показати людям, яким Крим є насправді. Він дуже змінився і продовжує це робити в гірший бік. 

*Дементори — фантастичні істоти зі світу Гаррі Поттера, які харчуються людськими, переважно світлими, емоціями.

— Що б ви хотіла передати людям, які зараз продовжують бути в окупації?

— Незважаючи на те, що досвід окупації у кримчан і українців на материковій частині України різний, це наша спільна проблема. Ми всі розуміємо, як нам важко, але

чорна смуга колись закінчиться, і наша задача — протриматись, не втратити себе, не втратити зв’язок і теплі почуття один до одного. 

“Я Крим. Я твій дім”. Лист Тензілє Топалової.

Я — твій дім, я — Крим, я — батьківщина. Якою б міцною не була рука, що вириває твоє коріння з моєї землі, ти знову проростеш, не втратиш зв’язку зі мною, зміцнішаєш. Ти мій народ, моє процвітання, моя надія. Північні вітри намагаються схилити тебе, але ти стоїш струнко, незламно, тому що сила прихована в тобі велика. Синє небо, золота тамґа, — твій орієнтир на шляху до справедливості, йди за ним впевнено, гордо. І як би далеко не завела тебе ця дорога, твої сліди ніколи не будуть в серці. Я завжди чекаю на тебе. Я твій дім, твій Крим, твоя Батьківщина.