Успішний для Петербурга перебіг чергової російсько-турецької війни, яка розпочалася 1768 року (спровокованої вторгненням російських військ у Правобережну Україну для придушення Коліївщини та Барської конфедерації, яка звернулася по допомогу до турків) заклав сприятливі умови для реалізації російської стратегії, спрямованої на вихід до Чорного моря, завоювання північного Надчорномор’я та, зрештою, майбутньої анексії Кримського ханства. Спираючись на здобуті упродовж 1770-1771 років перемоги, російські дипломати запропонували туркам надати Кримському ханству незалежність, тобто фактично відмовитися від володіння Кримом, проте Османська імперія відхилила цю пропозицію.
З іншого боку, Петербург використав воєнні успіхи також для активізації дипломатичних зусиль, спрямованих на внесення внутрішнього розколу у Кримському ханстві та створення там проросійського лобі. Сепаратні перемовини з представниками кримськотатарської верхівки «стимулювалися» щедрими подарунками, обіцянками блискучої кар’єри, зрештою, грішми. У результаті перемог П. Румянцева в Молдавії в липні 1770 р. та взяття у вересні Бендер, відрізані від доступу до степів ногайські орди єдисанців і буджаків вимушені були вступити в союз з росією. Не встояли перед переконаннями російських агентів також і єдичкули та джамбулуки, відмовившись від підданства Порти.
Аби розколоти єдність власне кримських татар, командувач російською армією на кримському напрямку князь В. Долгоруков вдався до підкупу групи впливових татар. Союзником Петербургу в Криму став представник ханського роду Шагін-Гірей, який за підтримки російських військ сподівався посісти ханський престол та виступив за налагодження співпраці. В липні 1771 р. до Криму увійшла 30-тисячна армія В. Долгорукого, якого підтримували 60 тисяч ногайців. Долгоруков затвердив на престолі Сахіб-Гірея, а його брат Шагін-Гірея посів місце калги. Крим окупували російські війська.
На Долгорукова покладалося завдання укласти угоду з ханом. Проте переговори з татарами були безрезультатними. Тоді, для укладення союзного договору, росіяни вдалися до збройного «заохочення» непокірних: страти та спалення поселень тривали кілька тижнів. Під загрозою масового терору татарські представники вимушені були погодитися на підписання договору про незалежність ханства.
12 листопада 1772 р. в Карасубазарі, де зібралися старійшини бейських родів, мурзи та ногайські представники, було підписано союзний трактат. Угода декларувала незалежність Кримського ханства, проголошувався «вічний союз» з росією, останній передавалися фортеці Керч і Єні-Кале. Отже, так звана незалежність Кримського ханства була зініційована Петербургом і відповідала інтересам винятково російської імперії.
Перебіг війни та дипломатичні невдачі турків (їх сподівання на підтримку європейських держав, зокрема Франції та Австрійської імперії, не виправдалися) дозволяли росії претендувати на подальше зміцнення власних позицій у Криму.
Під впливом несприятливих зовнішніх, а також внутрішніх (смерть на початку 1774 р. султана Мустафи III) чинників Османська імперія змушена була погодитися на ведення переговорів з росією. 21 (10 за ст. ст.) липня 1774 р. у військовому таборі біля болгарського села Кючук-Кайнарджі між Османською та російською імперіями було укладено мирний договір («Пункти вічного примирення та спокою між імперіями Всеросійською та Портою Оттоманською…»). 26 (15 за ст. ст.) липня 1774 р. договір був підписаний генерал-фельдмаршалом графом П. Румянцевим – від російської імперії – та великим візирем Муссун-заде Мегмет-пашею – від Османської імперії. Документ складений латиною, російською та турецькою мовами, містить преамбулу та 28 статей.
Зокрема, відповідно до статті 3 договору, Кримське ханство, включаючи материкову частину його володінь, проголошувалося незалежною державою – Османська імперія відмовлялася від власних сюзеренних прав на нього. Зберігалася лише залежність у релігійному відношенні – населення ханства підпорядковувалося султану Османської імперії як халіфу всіх мусульман, а новообраний хан (мав обиратися населенням Кримського ханства лише з роду Чінгізидів) ставав легітимним після отримання благословіння султана. До Кримського ханства перейшли османські володіння на південному узбережжі Криму, а також у північному Причорномор’ї між Південним Бугом та Дністром, окрім фортеці Очаків з округою. Російська імперія зобов’язувалася вивести свої війська з території Кримського ханства та повернути хану всі «міста, фортеці, селища, землі і пристані в Криму і на Кубані, її зброєю набуті», окрім Керчі та Єнікале. До російської імперії переходили османські володіння на сході Керченського півострова (округа фортеці Керч) та заході Таманського півострова (округа фортеці Єнікале; сама фортеця знаходилася на Керченському півострові), таким чином Керченська протока опинялася під російським контролем.
Кючук-Кайнарджійський договір став переломним моментом на шляху до повного завоювання Криму російською імперією. Незалежність, «дарована» кримським татарам договором 1774 р., яскраво свідчила, що росія прагнула ствердити своє виключне верховенство в Криму – вона не поспішала з виведенням своїх військ з півострова, її обґрунтовано звинувачували в розпалюванні суперечностей у ханстві. Нехтування росією положеннями договору (зокрема, невиведення власних військ з Криму), систематичне втручання у внутрішні справи ханства, зокрема у процес обрання хана (насадження на ханство власного ставленика Шагін-Гірея), депортація місцевого християнського населення до Азовської губернії у 1778 році тощо ослаблювали та знекровлювали Кримське ханство, заклали підґрунтя для ліквідації кримськотатарської державності у 1783 році.
Публікацію підготовлено за матеріалами історика Богдана Короленка