Вже більше 6 років триває щоденна боротьба за деокупацію, відновленння територіальної цілісності, незалежність і суверенітет. Ми вдячні кожному і кожній хто доклав зусилля до цієї боротьби, хто продовжує захищати Україну і тим, хто віддав своє життя за Батьківщину.
Із словами вдячності і глибокої поваги ми публікуємо список загиблих учасників російсько-української війни в період з 2014 по 2020 роки які народилися або мешкали в Криму:
Андрущенко Микола Анатолійович («Крим»). Народився 28 квітня 1984 року в селі Цілинне Джанкойського району. Жив у Джанкої. З перших днів російсько-українського конфлікту 2014 року брав у ньому участь на боці українських збройних сил як доброволець. Служив старшим розвідником роти глибинної розвідки 74 окремого розвідувального батальйону в званні старшого солдата. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня Указом Президента України від 04.12.2014 р. №915/2014. За цим наказом нагороджувалися «кіборги» — легендарні захисники Донецького аеропорту, тож є припущення, що Микола Андрущенко був одним з них, однак перевірити це не вдалося. 18 червня 2016 року в районі смт Луганське (Бахмутський район Донецької області), йшовши попереду роти глибинної розвідки, наштовхнувся на розтяжку до протипіхотної міни, попередив побратимів про небезпеку і зробив ще один крок назустріч, щоб вберегти товаришів. Похований 21 червня 2016 року в Дніпрі на Краснопільському цвинтарі. Залишив дружину та сина. Указом Президента України № 310/2016 від 23 липня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» II ступеня посмертно.
Балковий Олександр Анатолійович («Балка»). Народився 20 грудня 1975 року в Алушті. Мешкав у Києві (Солом’янський район). Військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї ОАЕМБр. На війну пішов добровольцем у складі батальйону «Донбас», у якому служив з квітня по червень 2014 року, в серпні був призваний до лав ЗСУ, перейшов у десантну бригаду. Військова спеціальність — стрілець. Учасник героїчної оборони Донецького аеропорту («кіборг»). Був ушпиталений з контузією, тяжкими травмами грудної клітини та ребер, переніс операцію після травми коліна. Пройшовши реабілітацію, вирушив на передову. Після боїв у Пісках та Водяному був повторно відправлений на лікування до шпиталю. Помер від зупинки серця 26 січня 2016 року, не витримавши навантажень. Залишив дружину та 10-річну доньку. Похований на Берковецькому цвинтарі Києва.
Банас Юрій Олександрович. Народився 22 листопада 1978 року в Роздольному. Закінчивши середню школу, здобув професію водія, відслужив строкову службу в ЗСУ, після демобілізації створив родину. Мешкав у Зеленодольську Апостолівського району Дніпропетровської області, звідки був мобілізований до ЗСУ 6 квітня 2014 року. До того з 2008 року працював водієм автотранспортного цеху Криворізької ТЕС. У званні старшого сержанта служив старшим водієм 93-ї окремої механізованої бригади. Загинув 29 серпня 2014 року на перехресті доріг із села Побєда до села Новокатеринівка під час виходу з Іловайського котла. Похований у Зеленодольську. Залишив дружину та доньку. На будинку № 13 по вулиці Садовій, де жив Юрій Банас, було встановлено меморіальну дошку. Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Бєлкін Андрій Володимирович. Народився 2 липня 1977 року в Алушті. Підполковник, воїн-миротворець, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації. Загинув 24 червня 2014 року під Слов’янськом Донецької області в районі гори Карачун у збитому військовому гелікоптері Мі-8, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. Залишилася дружина та троє дітей — син 14 років і дві доньки 12-ти та 3-х років. Похований у Радивилові Рівненської області. Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.
Бричук Олександр Васильович. Народився 11 травня 1976 року в Севастополі. Організовував змагання для юних рятувальників, займався повноконтактним карате, керував спортивно-оздоровчим табором. Очолював севастопольське міське відділення Всеукраїнського громадського дитячого руху «Школа безпеки», був тренером команди. Після анексії Криму виїхав з півострова, пішов добровольцем до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» ГУ МВС України у Дніпропетровській області. Був фахівцем групи матеріального забезпечення, Загинув 16 серпня 2014 року, з розвідгрупою потрапивши у засідку в районі Красногорівки Мар’їнського району Донецької області. Залишив двох доньок. Похований у Лозовій на Харківщині, де мешкали батьки. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Брощак Ігор Казимирович. Народився 1 листопада 1970 року в селі Рюмшине Джанкойського району. Після його народження батьки повернулися до рідного села Несолонь Новоград-Волинського району Житомирської області. Отримав освіту зварювальника, водія, працював трактористом і комбайнером, до війни часто їздив на заробітки. Мобілізований 24 квітня 2015 року; за свідченнями односельців, до війська пішов замість старшого сина. Служив солдатом 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу ЗСУ. Загинув 19 червня 2016 року під час виконання бойового завдання в зоні проведення АТО внаслідок поранення у скроню. Залишив дружину і чотирьох дітей. Похований у батьківському селі.
Вождєв Павло Олександрович. Народився 6 травня 1976 року в Керчі (за іншими даними – у Миколаєві), там же мешкав і служив. У званні старшого сержанта командував протитанковим взводом 1-го ОБМР 36-ї окремої бригади морської піхоти. Після окупації Криму російськими військами вийшов на материкову Україну, на початку АТО вирушив на фронт. Родина залишилася в Керчі. 18 липня 2016 року помер у лікарні після отриманих осколкових поранень у голову, ногу і груди внаслідок обстрілу опорного посту з протитанкового гранатомету під Маріуполем. Похований у Миколаєві. Указом Президента України № 421/2016 від 29 вересня 2016 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.
Грязнов Борис Олегович. Народився 27 лютого 1985 року в селі Новогригорівка Нижньогірського району (за іншими даними – м. Запоріжжя). Прапорщик МВС України. Начальник військового наряду Запорізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України. 24 серпня 2014 року в складі колони нацгвардійців потрапив у засідку терористів поблизу села Новоіванівка Амвросіївського району Донецької області на покинутому блокпості. Разом зі ще 24-ма вояками пораненим потрапив до полону. Похований у безіменній братській могилі. За даними пошукової місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), 10 жовтня 2014 року тіло було ексгумоване і тимчасово поховане у Дніпрі, після впізнання за тестами ДНК перепоховане 20 червня 2015 року в Запоріжжі на Правобережному кладовищі. За даними, отриманими від операторів мобільних мереж, з 23 грудня 2014 року перебував у шпиталі «Военвед» міста Ростов (РФ). За даними правозахисників, станом на травень 2015 року міг перебувати в одному з російських СІЗО. Указом Президента України від 15 вересня 2015 року № 546/2015 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Гуменюк Олександр Глібович. Народився 4 травня 1992 року у Джанкої. З юнацьких років захоплювався історією. Вищу освіту здобував у Сімферополі. З початку Революції Гідності їздив на київській Майдан. З липня 2014 року весь час служив на передовій у званні молодшого лейтенанта заступником командира гаубичної батареї 24 ОШБ «Айдар». Брав участь у боях за Щастя, Станицю Луганську, Трьохізбенку, в спецопераціях у районі Бахмута і Лисичанська. У свій вихідний залишив військову частину у Дніпропетровській області, де перебував на ротації, і не повернувся. 2 квітня 2019 року знайдений мертвим, з понівеченим обличчям, у лісосмузі поблизу Харкова. Похований у Бердичеві (Житомирська область).
Доронін Юрій Вікторович («Юстас», інше прізвище за документами — Фальчук). Народився 29 жовтня 1978 року в Керчі. Мешкав у Львові. З травня до кінця серпня 2014 року перебував у добровольчому батальйоні «Шахтарськ». У лютому 2015 року був мобілізований до ЗСУ, з 30 квітня 2015 року перебував у зоні проведення АТО. Солдат 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Загинув 24 липня 2015 року поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок ДТП. Залишив вагітну дружину, двох синів і доньку. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Євсюков Олександр Євгенович («Док»). Народився 8 січня 1978 року в місті Старий Крим (АР Крим). Випускник Кримського медичного університету, дитячий лікар за фахом. У 2004 році переїхав до Херсона. Учасник Революції Гідності та херсонського Автомайдану. Добровольцем пішов на війну в серпні 2014 року. У званні старшого солдата служив санітарним інструктором 3-го окремого батальйону «Фенікс» 79-ї окремої аеромобільної бригади. Постійно намагався бути на передовій. Загинув 21 лютого 2015 року в бою в селі Широкине поблизу Маріуполя, потрапивши в засідку: розвідувальний підрозділ добу відбивався від обстрілів терористами з танка та мінометів, наступного дня було проведено операцію з деблокування групи. Залишив сина. Похований у Херсоні на кладовищі Геологів (меморіал пам’яті загиблих бійців АТО). Указом Президента України № 546/2015 від 15 вересня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Жеков Максим Петрович. Народився 22 серпня 1985 року в Севастополі. Виріс у селі Олександрівка Білозерського району Херсонської області. 2008 року скінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого, здобувши фах правознавця. Обіймав посаду слідчого в одному з райвідділів міліції, з органів внутрішніх справ згодом звільнився, працював юристом у приватній фірмі. З 2013 року обіймав посаду завідувача сектору правової допомоги Фонду соціального захисту інвалідів України в Херсонській області. У червні 2014 року повернувся до лав міліції у званні молодшого лейтенанта; пішов на війну добровольцем, ставши старшим інспектором взводу батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» УМВС України у Херсонській області. Загинув 26 серпня 2014 року в Іловайському котлі. Похований в Олександрівці. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. На початку лютого 2015 року в школі, де навчався Максим Жеков, на його пошанування встановлено пропам’ятну дошку.
Зайцев Юрій Анатолійович. Народився 28 жовтня 1971 року в Феодосії. Матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Загинув 1 грудня 2016 року під час несення служби в районі села Чермалик Волноваського району Донецької області.
Затилюк Олексій Олександрович («Бриз»). Народився 18 липня 1990 року в смт Леніне (Єди-Кую). У 1997 р. з родиною переїхав до Харкова, де скінчив навчально-виховний комплекс №45 «Академічна гімназія» Харківської міської ради. По завершенні 1-го курсу хімічного факультету Харківського національного університету ім. В.М. Каразіна припинив навчання через відсутність бажання і пішов працювати дизайнером до одного з поліграфічних підприємств міста. За спогадами близьких, Олексій був усебічно обдарованим і розвиненим: добре малював, захоплювався хімією та астрологією, багато подорожував, захоплювався рольовими творами за мотивами фентезі-романів. У складі організації «Зелений фронт» брав активну участь у силовому захисті парку ім. М. Горького від незаконного знищення зелених насаджень. Ще у 2010 р. виголосив пророчу фразу – «В нашій країні буде революція і на нас нападе Росія». Щойно взимку 2014 р. в Києві спалахнула Революція Гідності, Олексій долучився до неї як волонтер IT-намету. Повернувшись додому, долучився до харківського Євромайдану; в складі «Громадянської самооборони» Київського району патрулював місто і брав участь в охороні масових заходів. З початком російсько-української війни прийняв рішення йти на фронт – попри те, що вважався непридатним до військової служби через хронічні проблеми зі здоров’ям (не раз лежав у лікарнях, мав «білий квиток»). Зрештою вступив до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» і після короткого курсу навчання став до виконання обов’язків: охороняв ТЕЦ у м. Курахове, визволяв Лисичанськ і Попасну, згодом вирушив до окупованого терористами Іловайська. Уранці 29 серпня 2014 року їхав у ГАЗЕЛі у складі автоколони батальйону, яка виходила «зеленим коридором» з Іловайського котла дорогою з села Многопілля до села Червоносільське Амвросіївського району Донецької області. Під час розстрілу колони російсько-терористичними військами з великокаліберних кулеметів дістав смертельні поранення у голову; після цього в машину, в якій перебував «Бриз», внаслідок мінометного обстрілу влучила одна з мін. Був ідентифікований за ДНК у серпні 2017 р. та визнаний слідчими органами загиблим; до того вважався зниклим безвісти. Похований 30 вересня 2017 р. в Харкові на Алеї слави 18-го міського цвинтаря (інші джерела місцем поховання вказують Краснопільський цвинтар м. Дніпро). 22 січня 2018 р. Указом Президента України №12/2018 солдат Олексій Затилюк був посмертно нагороджений орденом «За мужнiсть» III ступеня за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, та за зразкове виконання військового обов’язку. «Природна м’якість і спокійна вдача не заважали Олексієві ризикувати й боротися», – згадував про нього один з однополчан.
Ібадуллаєв Ленур Алімович («Шах»). Народився 27 грудня 1992 року в селі Марфівка Ленінського району АР Крим (за попередніми даними – у Сімферополі; роком народження вказувався 1991-й). За освітою – вчитель історії України. Після російської окупації Криму звільнився зі школи, в якій працював. У 2016 виїхав з Криму, пізніше разом із другом відкрив кафе на території материкової України. На початку 2018 року вирушив добровольцем на Донбас у складі «Кримської сотні» тактичної групи «Сапсан» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Проходив підготовку в якості снайпера. Загинув уранці 28 січня 2018 року під час ворожого обстрілу під Авдіївкою (Ясинуватський район, Донецька область) від вогнепального поранення в шию. Залишив батьків і доньку, що народилася після його загибелі. Похований у Сімферополі. Тривалий час ім’я та прізвище були засекречені задля безпеки рідних.
Карачевський Станіслав Володимирович. Народився 19 квітня 1981 року в Бердянську Запорізької області. У званні майора служив начальником оперативного відділення штабу 10-ї морської авіаційної бригади (м. Новофедорівка Сакського району). Після окупації Криму, коли українські військові готувалися до виходу з півострова на материк, 6 квітня 2014 року був застрелений молодшим сержантом Чорноморського флоту РФ Євгеном Зайцевим двома пострілами впритул з автомату АК-74 на території офіцерського гуртожитку. Вбивця був засуджений окупаційним «судом» лише до 2 років позбавлення волі. Український офіцер, що залишив дружину і двох дітей, був похований у рідному місті. Посмертно нагороджений Почесним орденом міста Бердянська. На фасаді ЗОШ № 5 міста Бердянська, де навчався Станіслав Карачевський, було відкрито меморіальну дошку на його честь.
Коврига Сергій Володимирович («Лялік»). Народився 17 квітня 1962 року в місті Могилів-Подільський Вінницької області. Закінчив Камянець-Подільське вище військово-інженерне командне училище за фахом інженера. Ветеран-«афганець». Мешкав у Гайсині, був начальником обліково-операційного відділення ВОС. 2001–2002 рр. — командир взводу інженерної роботи 3-го окремого інженерного батальйону Українського миротворчого контингенту місії ООН у Лівані. З 2007 року — керівник Управління МНС України у Севастополі. У 2012 році — учасник миротворчої операції у Лівії. 2008-2013 рр. — служив у піротехнічній службі МНС України у Севастополі, очищував територію Криму від наслідків Другої світової війни. У 2012-2013 рр. — активний учасник Революції Гідності. З березня 2014 року — підполковник. З квітня 2014 року — боєць 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області «Айдар», учасник АТО з перших днів. Загинув 27 липня 2014 року під час бойових дій у Лутугинському районі Луганської області. Похований у Гайсині. Залишив дружину, двох доньок і сина. Меморіальні дошки на честь Сергія Ковриги було встановлено в Гайсині на будівлі міського краєзнавчого музею (14 жовтня 2014 р.) та в школі села Озаринці (18 грудня 2015 р.). У Могилеві-Подільському на честь Сергія Ковриги було названо вулицю. 26 лютого 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.
Кокурін Сергій Вікторович. Народився 1 січня 1978 року в Сімферополі. Перший український вояк, який загинув від рук загарбників під час російської військової агресії проти України у 2014 році. У званні прапорщика служив начальником складу 13-го фотограметричного центру Головного управління оперативного забезпечення ЗСУ в Сімферополі. Загинув 18 березня 2014 року від пострілу снайпера з прямим влученням у серце під час штурму фотограметричного центру російськими окупантами, коли перебував на спостережній вежі автопарку частини. Залишив 4-річного сина, дружина була вагітна вдруге. Похований на міському кладовищі Сімферополя. Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Корнєєв Сергій Миколайович («Кощій», «Фугас»). Народився 15 вересня 1983 року в Сімферополі. Мешкав у Києві (Шевченківський район) Скінчив середню школу №70, 2 роки навчався у Київському політехнічному інституті. Пройшов строкову службу в танкових військах у “Десні” та Білій Церкві. Добре навчався, брав участь у чемпіонатах України з пазлспорту, де здобував призові місця. У 2003 р. було визначено результат його IQ 156; за результатами тестування був зарахований до Міжнародного Клубу Інтелектуалів Mensa. Після демобілізації працював у банкових установах, логістичних компаніях тощо. Під час російсько-української війни у званні молодшого сержанта служив заступником командира бойової машини – старшим навідником-оператором розвідувального взводу механізованого батальйону 53-ї ОМБр. 8 жовтня 2016 року помер у Бахмутській районній лікарні (Донецька область) від осколкового поранення. Залишив дружину та двох дітей. Похований у Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі.
Крементар Олексій Володимирович. Народився 26 листопада 1983 року в Сімферополі. У 2001-2005 рр. навчався в Одеському інституті Сухопутних військ на аеромобільному факультеті (ВДВ). З листопада 2005 року служив у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади в Житомирі, командував розвідротою бригади, був відмінником бойової підготовки, визнавався найкращим командиром роти на змаганнях серед розвідників 8-го армійського корпусу. У складі українського контингенту брав участь у миротворчих місіях ООН в Косово. З березня 2014 року брав участь у бойових діях на сході України у званні капітана, на посаді помічника начальника розвідки розвідувального відділу штабу 95-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗСУ. Загинув 19 червня 2014 року в бою під Лиманом Донецької області через осколкове поранення з гранатомета під час обстрілу російсько-терористичними військами. Став одним з перших кримчан, які загинули в зоні проведення антитерористичної операції на сході України. Залишив дружину двох синів і доньку. Похований у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі. Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.
Криворученко Степан Гаврилович («Вуж»). Народився 18 жовтня 1969 року в місті Сарни Рівненської області. У 12 років з родиною переїхав до Криму. Після армії продовжив службу в Німеччині. Повернувся до Феодосії, де одружився і пішов служити до міліції, стояв біля витоків підрозділу «Беркут» у Феодосії. В Сімферополі служив у «Беркуті» командиром роти, згодом перевівся до головного управління МВС міста. З перших днів окупації Криму брав активну участь у протистоянні загарбникам, займався волонтерською діяльністю, допомагаючи десантникам. За деякий час разом із родиною перебрався до міста Бориспіль Київської області. У серпні 2014 року записався до лав Національної Гвардії України. Тренував молодих бійців. 19 грудня того ж року добровольцем разом із полком «Азов» вирушив до зони АТО. У званні капітана командував розвідувальним спецзагоном. Загинув 5 лютого 2015 року під час зіткнення з ворожою диверсійною групою, потрапивши в засідку під час виконання бойового завдання в околицях села Широкине поблизу Маріуполя: накрив собою гранату, врятувавши шістьох побратимів віком від 20 до 23 років. Залишив дружину та двох доньок. Похований у Борисполі на Рогозівському кладовищі. Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. На його честь у Борисполі було названо вулицю, а на будинку, де він жив, встановлено пам’ятну дошку. Також на честь героя село Ленінське Новоазовського району на Донеччині (поблизу Широкиного) було перейменоване на Вужівку.
Лабуткін Дмитро Віталійович. Народився 11 грудня 1986 року в місті Кременець Тернопільської області. У 2009 році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка» за спеціальністю «Журналістика». Проходив службу в Севастополі, брав участь у далеких морських походах та міжнародних військових навчаннях. Працював у телерадіокомпанії МОУ «Бриз» ВМС ЗСУ, висвітлював бойову підготовку, повсякденну діяльність, соціальні питання та проблеми військовослужбовців і членів їхніх родин. Був професійним репортером: сам знімав відео, писав тексти та монтував сюжети. Навесні 2014 року після окупації Криму російськими військами виїхав до Одеси, куди евакуювалася ТРК «Бриз»; виходив з Криму одним з останніх військовослужбовців. У зоні АТО виконував обов’язки прес-офіцера сектора «С» у званні капітан-лейтенанта. 21 січня 2015 року вирушив до міста Дебальцеве Донецької області як журналіст, виконуючи завдання зі збору фотоматеріалів для переговорної групи у Мінську. Його останній репортаж був присвячений геройському вчинку артилеристів 128-ї гірсько-піхотної бригади, які захопили російський танк. Загинув 16 лютого 2015 року в Дебальцевому, їдучи на БТР у колоні, яка перевозила поранених до Артемівська. День ротації став для нього останнім днем життя. Став першим загиблим у зоні АТО військовим журналістом України. Залишив дружину і доньку. Похований у батьківському селі Білокриниця Кременецького району Тернопільської області. Посмертно нагороджений: орденом Богдана Хмельницького III ступеня (Указ Президента України № 366/2015 від 27 червня 2015 року), відзнакою «За військову доблесть» (Наказ міністра оборони України, грудень 2015 року), відзнакою «Народний Герой України» (24 липня 2016 року), отримав звання капітана 3 рангу. На честь Дмитра Лабуткіна було відкрито пам’ятні дошки у Білокриницькій ЗОШ та Тернопільській ЗОШ № 23.
Ліптуга Олександр Сергійович. Народився 16 червня 1986 року в Сімферополі, скінчив міську школу № 29. Мешкав у Вознесенську (Миколаївська область). На військовій службі з 2005 року; з 2006 року служив за контрактом. Старший сержант, командир відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 53 ОМБр. Загинув 11 травня 2017 року внаслідок підриву на вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання поблизу ВОП № 4311 в районі смт Луганське на Світлодарській дузі. Похований у Вознесенську. Залишив матір. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно (Указ Президента України №42/2018).
Мамасуєв Роман Михайлович. Народився 20 лютого 1983 року в Алушті. З дитинства мешкав у селі Верхня Криниця Василівського району Запорізької області. 9 класів закінчив у сільській школі, 10 та 11 класи — у школі міста Василівка. Навчався у Василівському державному аграрному технікумі за фахом «фермерське господарство». Після строкової служби залишився в армії за контрактом. Відслуживши 6 років у Дніпрі, демобілізувався у 2009 році у званні прапорщика. У 2016 році пішов до війська за контрактом після підготовки у навчальному центрі в Старичах на Львівщині. Службові доручення виконував добросовісно, беззаперечно, вчасно і без нарікань, у колективі завжди мав повагу. Для молодших співслужбовців був не лише командиром, а й товаришем. За спогадами бійців, понад усе любив Україну і своїх близьких. 30 листопада 2016 року потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква) і вирушив на передову. У званні старшого лейтенанта служив вогнеметником роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту. Загинув 22 грудня 2016 року внаслідок кульового поранення в шию під час обстрілу промзони міста Авдіївка (Донецька область). Залишив матір, вітчима, який виховував хлопця з 4 років, сестру, дружину та двох доньок. Похований у селі Верхня Криниця. Указом Президента України № 161/2017 від 13 червня 2017 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Мартаков Олексій Вікторович («Дід»). Народився 12 липня 1961 р. Мешкав і служив у Севастополі. Після російської окупації Криму вийшов на материкову Україну. Воював у зоні проведення АТО в складі 15-го окремого гірсько-піхотного Севастопольського батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади. Був нагороджений знаком «За зразкову службу», медалями «Учасник АТО», «За жертовність і любов до України» та іншими відзнаками. За час служби на ногах переніс обширний інфаркт, за тиждень до смерті – інсульт і важку травму голови. Опікувався пацієнтами Київського військового шпиталю як волонтер. Помер у Києві через відрив тромбу 9 грудня 2017 р. Похований з військовими почестями на Совському цвинтарі.
Маслянка Віталій Іванович. Народився 23 лютого 1972 року в селі Нижнє Піщане Сумської області. Мешкав у Криму, працював у 2014 році на хімічному заводі в Красноперекопську. Після окупації півострова російськими військами повернувся на Сумщину. Навесні 2014 року добровольцем пішов у 15-й батальйон територіальної оборони «Суми». У квітні 2015 року демобілізувався, в липні знову пішов на фронт у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Загинув 31 липня 2016 року поблизу Донецького аеропорту під час обстрілу опорного пункту. Указом Президента України № 421/2016 від 29 вересня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Похований на Алеї Слави Центрального кладовища міста Суми. Рішенням Сумської міської ради від 26 жовтня 2016 року Віталію Маслянці присвоєно звання «Почесний громадянин м. Суми» посмертно.
Мельников Володимир Володимирович. Народився 9 вересня 1971 року в селі Перове Сімферопольського району. Мешкав на Миколаївщині. Наприкінці квітня 2015 року пішов на фронт добровольцем. У званні молодшого сержанта служив радіотелефоністом 28-ї окремої механізованої бригади 1-го розвідувального взводу. Загинув 17 червня 2015 року поблизу міста Красногорівка (Мар’їнський район Донецької області): розвідники потрапили під кулеметний обстріл російсько-терористичних військ і відійшли до лісосмуги, де підірвалися на протипіхотній міні. Похований у Новому Бузі Миколаївської області, де мешкав. Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. У місті Новий Буг його ім’ям названо вулицю.
Муждабаєв Руслан Ільясович («Татарин»). Народився 27 (за іншими даними — 21) жовтня 1955 року в Узбекистані. Мешкав у Самарканді. Інженер-механік за фахом, працював на ремонтному заводі. У 2000 році переїхав до Сімферополя, де працював на місцевому ринку «Привоз». 24 грудня 2013 року вирушив до Києва, де брав активну участь у Революції Гідності. Числився у 8-й «афганській» сотні Самооборони Майдану. Був поранений осколками гранати під час зіткнень протестувальників і силовиків. У 2014 році з Майдану вирушив добровольцем на фронт. Військовослужбовець 2-ї «афганської» штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», стрілець-помічник гранатометника 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Помер у районі села Тарамчук (Мар’їнський район, Донецька область) у ніч з 25 на 26 грудня 2016 року внаслідок серцевого нападу після зміни на посту. Залишив двох синів і доньку. Похований на Північному кладовищі Броварського району. 14 жовтня 2019 року посмертно нагороджений медаллю ДУМУ «Умма» «За служіння ісламу та Україні».
Оболєнцев Віктор Миколайович. Народився 27 червня 1971 року в селі Знам’янське Чорноморського району АР Крим. Скінчив профтехучилище, потім працював на шахті в місті Єнакієве Донецької області. У 1995 році з матір’ю і сестрою переїхав на Житомирщину, працював на сільськогосподарському підприємстві. Мобілізований 15 серпня 2014 року. У званні молодшого сержанта служив номером обслуги 79-ї окремої аеромобільної бригади. Загинув 24 листопада 2014 року в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області. Похований у селі Довбиші Чуднівського району Житомирської області, де мешкав. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Ольховський Георгій Сергійович («Ольха»). Народився 8 січня 1989 р. в селі Зарічне Сімферопольського району. Після завершення 8 класів середньої школи № 40 у Сімферополі навчався у військовому ліцеї в Алушті. У 2007-2009 рр. проходив строкову військову службу в Очаківському 73-му морському центрі спеціальних операцій ВМСУ. Влітку 2014 р. скінчив Національну академію сухопутних військ ім. П. Сагайдачного у Львові; за два тижні відпустки вирушив до зони АТО, де фактично одразу брав участь у боях у «гарячих точках» (Станиця Луганська, Дебальцеве, Авдіївка, шахта Бутівка, Горлівка та ін.). Старший лейтенант 15-го окремого батальйону 128-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ. Загинув 23 серпня 2018 р. близько 2-ї години ночі від кулі снайпера окупаційних військ під час обстрілу опорного пункту поблизу с. Старогнатівка Волноваського району Донецької області. Залишив дружину, з якою побрався у 2014 р., та однорічного сина. Похований 24 серпня 2018 р. в селі Гаразджа (Луцький район) на алеї почесних поховань. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня у день своєї загибелі.
Ончуров Сергій Олександрович («Смерч»). Народився 25 квітня 1992 року в Джанкої. У 2013 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Управління діями підрозділів механізованих військ». У званні лейтенанта командував взводом 28-ї окремої механізованої бригади. Загинув у ніч з 20 на 21 серпня 2014 року внаслідок обстрілу позицій підрозділу військової частини поблизу смт Кутейникове Амвросіївського району Донецької області з РСЗЗ «Ураган» (за іншими даними — «ГРАД») з території Росії. Під час обстрілу прикрив своїм тілом солдата, врятувавши його ціною свого життя. Похований у Джанкої. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.
Осташевський Олексій Сергійович. Народився 1 червня 1991 року в Судаку. Мешкав і вчився в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області, скінчив професійний транспортно-металургійний ліцей. Працював помічником машиніста електровоза. У 2010-2011 роках служив у лавах ЗСУ, був механіком танку. Після демобілізації працював у криворізькому вагонному депо слюсарем рухомого складу. Під час російсько-української війни був мобілізований на початку серпня 2014 року, в званні молодшого сержанта командував екіпажем танку 17-ї окремої танкової бригади. Загинув 1 лютого 2015 року під час виконання бойового завдання між селами Троїцьке та Санжарівка Попаснянського району Луганської області разом з екіпажем від прямого попадання ПТУР. На позицію, яку обороняли підрозділ 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (приблизно 60 бійців) та 2 танки 17-ї танкової бригади, вийшло близько 10 одиниць бронетехніки терористів — танки, БТР, МТЛБ, «Урали» з зенітними гарматами, значні піхотні піхоти. Українська арт