У квітні Представництво презентувало аналітичний звіт, що узагальнює досвід України у протидії російській гібридній агресії та містить практичні рекомендації для держав, які прагнуть посилити захист свого суверенітету.

У документі проаналізовано ключові етапи російської окупаційної моделі – від підготовчої фази з використанням інформаційних і економічних інструментів до безпосереднього захоплення територій, встановлення контролю та їх подальшої інтеграції в російський простір. 

Цей звіт Постійна Представниця презентувала у штаб-квартирі НАТО 9 квітня. З повною його версією можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/VyqLjwVr. 

Загалом аналітичне дослідження розповідає детальніше про те, як росія використовувала окуповані українські території, передусім Крим, як тестовий майданчик для відпрацювання інструментів гібридної війни. Дослідження показує, що окупація Криму у 2014 році була не окремим епізодом, а частиною системної стратегії росії — із поєднанням пропаганди, військового захоплення, правових маніпуляцій, репресій і подальшого використання території для розширення впливу.

Україна фактично пройшла повний цикл російської гібридної агресії. Від початкового впливу через проросійські політичні, медійні, релігійні та громадські мережі у 1990-х роках Росія поступово переходила до більш відкритих форм тиску. Окремим етапом було створення кризових ситуацій і дестабілізація, зокрема навколо острова Тузла у 2003 році. У 2014 році ця логіка завершилася окупацією Криму, а у 2022 році – повномасштабною війною проти України.

Ключовим спостереженням презентації стало і те, що Росія діє не хаотично, а за повторюваною моделлю. Цю модель можна описати як цикл із 6 основних стадій: 

• підготовка;
• дестабілізація;
• захоплення;
• стабілізація;
• інтеграція;
• подальша експансія.

На першому етапі Росія формує інфраструктуру впливу: проросійські організації, медійні канали, політичні контакти, культурні й релігійні майданчики, а також мережі людей, готових співпрацювати з окупаційною адміністрацією. Далі запускаються інформаційні кампанії, що мають створити відчуття внутрішньої кризи, «загрози російськомовним» або нібито запиту на російське втручання.

Після цього, як показано в дослідженні, відбувається силове захоплення території, яке супроводжується спробою ворога заперечити свою пряму відповідальність. У випадку Криму це були так звані «зелені чоловічки», місцеве лояльне населення, контроль над адміністративними будівлями, блокування українських військових частин і паралельна інформаційна кампанія. Після встановлення фактичного контролю відбувається імітація правової легітимізації: незаконний «референдум», швидке включення території до правового поля РФ, примусова паспортизація, створення окупаційних «судів» та адміністрацій.

Окремий акцент у презентації було зроблено на тому, що Крим став для Росії не кінцевою метою, а полігоном. Саме там Москва відпрацювала інструменти, які після 2022 року були перенесені на інші окуповані території України – частини Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. Йдеться не лише про загальну політичну логіку, а й про конкретні практики: фільтрацію населення, захоплення медіа, створення окупаційних реєстрів, запуск окупаційних «судів», паспортизацію, експропріацію майна та витіснення української ідентичності.

Російська окупація не обмежується лише військовим контролем території. Її мета – повне переформатування суспільства. Жителів окупованих територій перетворюють на об’єкт постійного нагляду, тиску, ідеологічної обробки та військового використання. Для цього використовують фільтрації, перевірки телефонів і соціальних мереж, складання списків «нелояльних», переслідування активістів, кримінальні справи, адміністративний тиск, контроль над освітою, медіа та релігійним життям.

Важливою частиною дослідження стала тема мілітаризації дітей і молоді. Окупаційна адміністрація системно залучає дітей до російських молодіжних і військово-патріотичних структур, зокрема до «Руху перших» та «Юнармії». Через освіту, позашкільні програми, символіку, масові заходи та пропагандистські кампанії формується нова лояльність до Росії. Надалі ця лояльність може конвертуватися у службу в російських силових структурах, участь в адміністративному управлінні або пряме залучення до війни проти України.

Окрему увагу в дослідженні приділено показникам, які демонструють масштаб наслідків російської окупації Криму:

• 55 000 людей з Криму призвано до збройних сил росії в межах 22 хвиль обов’язкового військового призову – щонайменше 3 117 із них загинули у бойових діях проти України;
• 11 141 об’єкт приватної власності експропрійовано у 760 фізичних та юридичних осіб під виглядом так званої «націоналізації» в Криму. Окупаційна влада отримала близько 200$ млн США від продажу та оренди цього майна;
• 2 522 360 цивільних і кримінальних справ розглянули окупаційні «суди» в Криму з 2014 року;
• 215 000 дітей із 500 000 на півострові залучено до державного мілітаризованого руху рф «Перші» («Рух перших»).
• 943 релігійні громади з понад 2 200 залишилися в Криму після 2014 року – переважно лояльні до Росії. Українські релігійні організації закриваються та зазнають переслідувань;
• близько 2 000 000 зареєстрованих мешканців Криму оголосили «громадянами росії» внаслідок примусової паспортизації у 2014–2015 роках.

Усі ці дані показують: окупація – це не статичний стан, а процес постійного примусу, перерозподілу ресурсів, інституційного захоплення та спроб зміни ідентичності. Щобільше, росія не лише управляє окупованими територіями, але і вкладає величезні ресурси у ідеологічний вплив на людей. Через молодіжні організації, студентські структури, муніципальні посади та адміністративні ліфти окупаційна влада намагається загравати з населенням та формувати «позитивний» імідж. 

Протидія цій російській моделі має поєднувати кілька напрямів: політику невизнання, санкції, документування злочинів, підтримку Кримської платформи, правову підготовку до деокупації та системну роботу з доказовою базою. Особливо важливим є невизнання російських паспортів, незаконних «референдумів», рішень окупаційних «судів» і актів експропріації власності.

Для міжнародних партнерів головний висновок презентації полягає в тому, що Крим не можна розглядати як локальний або заморожений кейс. Це раннє попередження про те, як Росія діє там, де бачить слабку реакцію, інституційну вразливість або простір для інформаційного й політичного впливу. Пауза в активних бойових діях не означатиме миру: для росії вона може бути часом для легітимації захоплення, поглиблення контролю, мілітаризації населення та підготовки нового етапу агресії.