2 квітня, у день народження Ганса Крістіана Андерсена світ традиційно звертається до дитячої книжки як до джерела уяви, знання і духовного росту. Для кримськотатарського народу це нагода актуалізувати тему збереження мови, культури й ідентичності в умовах багаторічної окупації Криму. Серед мов, які сьогодні потребують підтримки на рівні культурної політики та міжнародної солідарності, кримськотатарська — одна з найуразливіших. Її звучання, як і колись, передається з покоління в покоління — через пісні, легенди, прислів’я, фольклорні сюжети. Але саме дитяча книжка стає тим осередком, у якому жива мова фіксує себе в часі.

Кримськотатарська дитяча література починалась із голосу. Народні оповідачі Мустаба Топал, Хатідже Умер, Іслям Халіль Демірджі, Емір Ібрагімов, Фатьма Хайбулла зберігали фольклор та формували у дітей перші уявлення про чесноти. Два ключові напрями кримськотатарських казок — романтичний і реалістичний. До першого належать твори з яскраво вираженим елементом фантастики, динамічними пригодницькими сюжетами та узагальненими персонажами, що радше втілюють архетипи, ніж конкретні характери. Їхні корені — в легендах і міфах, вони іноді набувають ознак героїчного епосу. Натомість реалістичні казки ближчі до повсякденного життя: фантастики майже немає, сюжет побудований на побутових ситуаціях, а персонажі мають яскраво окреслену індивідуальність. Часто такі казки спираються на комічні сюжети, використовуючи сатиру.

У XIX столітті усна традиція перейшла в друк завдяки зусиллям Ісмаїла Гаспринського, який заснував першу кримськотатарську газету “Терджиман” (“Terciman”) та друкарню,  дитяче видання “Світ дітей” (“Alem-i Subyan”).

У роки депортації кримськотатарського народу 1944 року і подальші десятиліття вимушеного вигнання дитяча література стала актом виживання, способом збереження ідентичності та пам’яттю про дім. Ервін Умеров, який більшу частину життя провів у вигнанні, створював вірші з образами дитячого щастя, що живе всупереч злидням, і писав, зокрема, і в дусі освітньої поезії, яка мала розвивати мовлення й національну свідомість. Працював у кримськотатарських газетах, зокрема у “Lenin Bayrağı” (попередниці сучасної Yañı Dünya (Новий світ)), та був старшим редактором відділу літератури народів СРСР видавництва “Дитяча література”. Юнус Кандим, пізніше — блискучий поет і перекладач, у дитинстві сам зростав на літературі вигнання. Згодом у його творчості постійно з’являвся мотив передання пам’яті, збереження мови. В одному з віршів він писав: “Balalar içinde yaşaydi til, til içinde yaşaydi vatan” — “У дітях живе мова, у мові — Батьківщина”.

У 2010 році на книжковій виставці в Києві презентували збірку “Кримськотатарські казки”. Актор Ахтем Сеітаблаєв читав уривки з книги, співачка Ленара Османова виконувала кримськотатарські пісні, а самі тексти були перекладені українською — щоб ці історії стали доступними дітям усієї країни. “Мрію, що насамперед ці казки читатимуть українські діти, і так відкриється нова сторінка у взаємовідносинах кримських татар і українців, коли всі народи, хто живе в Україні, з самого дитинства будуть пізнавати культуру інших народів”, — наголосив Ахтем Сеітаблаєв.

Зворушливим прикладом збереження культури є історія Аліме Куркчі — бабусі з Бахчисарайського району, яка почала вигадувати казки для своїх 12 онуків через брак літератури рідною мовою. Її казка “Tılsımcı / Тылсымджы” (“Чарівник”) отримала перше місце на конкурсі “Qırım İnciri / Кримський інжир” у номінації “Дитяча література про Крим”. 

“Коли почали народжуватися онуки, просили розповідати казки. Казок татарською мовою я не знайшла. А я хотіла, щоб вони рідною мовою перші казки почули. Тоді складала сама” — роповідає пані Аліме.

Кримськотатарська тема дедалі частіше знаходить відображення і в українській дитячій літературі. “Крим Керіма” письменниці Наталії Смирнової у тандемі з ілюстраторкою Людмилою Стецькович — це історія про хлопчика Керіма, який народився в Криму, серед квітучих гранатових дерев, родинного тепла і знайомих пейзажів. Його дитинство сповнене безтурботних пригод, допитливості й відчуття дому. Але одного дня цей світ руйнує Друга світова війна, а згодом депортація. Втім, пам’ять про дім стає для нього джерелом сили. 

Над сюжетом “Крадія спогадів” Володимир Нікітенко почав працювати над сюжетом ще у 2013 році як над сценарієм до анімаційного фільму, але переосмислив цю історію після 2014 року, коли зрозумів, що ця казка — про Крим. У книзі зʼявляється образ окупованого півострова як простору, де забувається правда, де викрадаються спогади, і де діти змушені боротися зі злом, щоб зберегти свою пам’ять і мову.

Збереження кримськотатарської мови та літератури в умовах окупації Криму — це питання національного виживання. Після початку окупації півострова росією, кримськотатарська мова, як і українська, була витінснена з публічного простору, освітніх програм і медіа. Але кримськотатарська спільнота продовжує шукати форми збереження мови — через родинні зв’язки, освітні ініціативи, культурні проєкти, дитячу літературу та фольклор на підконтрольній Україні території. Онлайн-платформи, конкурси, фестивалі й видання поза межами Криму стали новим середовищем, де мова звучить, розвивається й захоплює нових носіїв.