В рамках інформаційної кампанії #10роківСпротиву Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим спільно з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України продовжує публікувати історії громадян України, які чинять спротив російській окупації зі зброєю в руках у складі Сил оборони України.
Марія (“Сакура”) пішла добровольцем до ЗСУ у 2023 році. Наразі вона служить в аеророзвідці у складі 121-ої окремої бригади територіальної оборони (121 ОБрТрО) на Херсонщині.
Дівчина свідомо намагалася потрапити у підрозділ, який воює саме на південному напрямку, адже мріє бути в рядах тих, хто перший зайде звільняти її рідний Крим.
“Ми стоїмо доволі близько від Лівобережної Херсонщини, по суті, від ворожих військ нас відділяє лише річка. Звісно, буває важко, але я не сумніваюся в тому, що все зробила правильно. Я воюю за те, щоб у людей, які зараз перебувають на тимчасово окупованих територіях, знову була змога дихати вільно. Найстрашніше та найважче нашим людям, які зараз в окупації. Уявіть, вони знають, що ми близько, знають, що свобода на відстані витягнутої руки, але дотягнутися до неї не можуть…”
2014 рік
Марія не з чуток знає, що таке життя в окупації, і розуміє тих, хто чекає на звільнення. За свій юний вік Марія вже пережила дуже багато випробувань, які зрештою привели її до війська. І почався цей шлях 10 років тому, коли росія розпочала війну проти України, захопивши Крим, де народилася і проживала Марія.
“Я народилася та виросла у Феодосії. Коли мені було приблизно 13 років, я переїхала до мами в Київ, але все одно багато часу проводила в Криму у бабусі з дідусем, які мене, по суті, виховали.”
Марії було 17 років, коли росіяни зі зброєю в руках прийшли на українські землі та розпочали війну, захопивши Крим. В той час, дівчина виходила на демонстрації разом з молодіжною спільнотою та вірила, що світ не допустить подібної несправедливості.
“Звісно, я сприйняла окупацію Криму як особистий виклик. Мама виховувала мене як українку. У мене навіть думок ніколи таких не було, що Крим може бути росією… Тому єдиною реакцією на ці події міг бути лише спротив. Але як багато може зробити 17-річна дитина?…”
Марія довгий час прожила під російською окупацією, хоч і часто виїжджала до Києва. Дівчина не могла покинути напризволяще стареньких бабусю та дідуся, згодом, там же в Криму, вона вийшла заміж та народила дитину.
“Життя в окупації непросте. Страх. Відчай. Відчуття провини. Ти бачиш, як людей арештовують ні за що. Бачиш, як люди зникають безвісти. Але в якийсь момент перестаєш реагувати, бо не залишається на це сил. Так, це неправильно, але виїхати у невідомість — страшно. Тому стараєшся просто жити своє “звичайне” життя та не “відсвічувати”. Неправильно та важко, але ти у себе вдома…”
Марія декілька разів намагалася забрати дитину та виїхати з Криму до Києва, але кожного разу поверталася через труднощі, з якими зіштовхувалася. Мама Марії багато працювала, самій дівчині було важко знайти роботу, а маленьку доньку не було на кого залишити.
В Криму теж було нелегко. Мама Марії працювала в Києві на українському телебаченні режисером, окупанти про це знали, і звісно, через це у Марії періодично виникали проблеми: чи то у вигляді довгих перевірок на адмінмежі, яку дівчина часто перетинала, коли їздила до матері у Київ; чи то у вигляді безпідставних викликів на допити у справах людей, яких Марія ніколи в житті не зустрічала.
Лише у 2020 році, після смерті бабусі та дідуся, останніх рідних людей, які пов’язували її з Кримом, Марія змогла забрати доньку та остаточно залишити півострів.
2022 рік
На момент початку повномасштабного вторгнення росії до України, Марія знаходилась в Об’єднаних Арабських Еміратах на заробітках в той час, як її донька перебувала з мамою Марії у Києві. За декілька днів дівчина дісталася до України, забрала доньку та знову повернулася в ОАЕ, а згодом переїхала до Японії, куди пізніше забрала і свою маму. Та почати нове життя за кордоном Марія так і не змогла.
“Порожнеча всередині, яку ти відчуваєш, коли знаходишся дуже далеко від дому, коли там відбуваються такі події, вона сильніша за будь-які обставини. Тоді я пережила дуже складний депресивний період. Мене тягнуло в Україну… Спочатку я волонтерила у Stand with Ukraine Japan, а вже у 2023 році відкрила свій перший самостійний збір та вирішила, що потрібно їхати в Україну, щоб знімати документальний фільм…”
По приїзду до України, Марія здійснила свою першу поїздку на Донеччину, а після цього одразу й другу. І вже тоді, весною 2023 року, дівчина прийняла рішення доєднатися до війська.
“Запам’ятався Вугледар, ми були 600 метрів від ворожих позицій, і тоді я вперше дізналася, що таке “гради”… Найстрашніше це те, що там залишалися цивільні. Перша реакція — бажання кричати, що треба терміново виїжджати. Але вони відповідали, що це їхній дім, тому вони будуть залишатися до останнього. Це мені нагадало про Крим… Всі люди різні, у всіх свої обставини. Буває дуже важко виїхати. Та й це їхній дім, вони мають право там жити, вони мають право там знаходитися…”
Шлях до війська для Марії був довгий, але врешті вона досягла своєї мети та зараз служить у 121 ОБрТрО. Сьогодні Марія бореться за те, щоб її донечка Аліса жила у вільній країні. Щоб вона мала можливість повернутися до рідного Криму. Щоб вона пишалася мамою та не забувала про своє коріння.
А вже після війни Марія мріє зняти документальний фільм разом зі своєю мамою. Про вільний, український Крим.