Сьогодні висвітлюємо історію ветерана Олександра Гончарова, служба якого була нерозривно пов’язана з Кримом, і для якого півострів став домом.
Олександр є уродженцем Херсону, поступив у 1991 році до Київського вищого військово-морського політичного училища, яке закінчив у 1995 році. Спершу розподілився у місто Одеса, а в січні 1996 року – у Крим.
Починав службу зі смт Новоозерне, неподалік від Євпаторії. Проходив службу спочатку на кораблі “Сімферополь”, потім на кораблі “Славутич” і з часом став заступником командира бригади надводних кораблів з морально-психологічного забезпечення.
На цій посаді я і зустрів всі ці травматичні події 2014 року, які для нашої бригади почалися десь ще з 24-го лютого. Всі ці події для мене та товаришів, багато з яких і зараз чинні військові ВМС ЗС України, переважно відбувалися на кораблі управління “Славутич”.
Ну а що там відбувалося… Сам момент спротиву… Думки в голові є. У нас наразі уже війна, тому я вже проводжу якісь паралелі, бачу якісь відмінності. І одна з відмінностей, яку я відмічаю, це те, що події 2014 року багато в чому не складувались в голові, бо це зараз ми розуміємо, що ворог там, а ми тут. Тоді ж, у 2014, у це важко було повірити. Наші вчорашні колеги, у когось навіть друзі, у когось родичі у тому числі… Розум розуміє, що це агресія проти України, а душа цього прийняти не може, бо в голову не вкладається.
Було важко усвідомити, особливо тоді в лютому. Потім березень, потім квітень… Тоді вже сформувалося, що це ворог, навіщо він сюди прийшов і за чим.
У 2014 році кораблі бригади Олександра були розосереджена на Північній стороні Севастополя та у Стрілецькій бухті.
Я так розумію, спецпідрозділами росії, а саме підводними бойовими плавцями, відпрацьовувався варіант того, що, можливо, наш корабель потрібно буде підірвати, тому їхні бойові водолази в одну з ночей підплили нижче корабля і почали зачистку деяких ділянок корпусу… Їх було дуже добре чутно, бо тихо таке не робиться. Ми виконали попереджувальне гранатометання…
Зранку потрібно було з’ясувати, де і на яких ділянках проводилась ця зачистка. Для цього вже треба було спускати водолазів, щоб вони провели огляд. І як тільки на юті почалась підготовка водолазів, з різних боків підлетіло кілька легких плавзасобів. Корабель вже не міг вийти, бо поперек можливого виходу з севастопольської бухти зупинились два кораблі Чорноморського флоту рф, і те, що ми робили було добре видно.
Я пам’ятаю, як виходжу на верхню палубу, коли підлітають ці плавзасоби, націлені на нас. Близько шести-семи чоловіків військовослужбовців росії, і ці автомати націлені в тебе з різних боків. Було вже зрозуміло, що вони не лякають, що вони озброєні фактично, і можуть вистрілити. І саме тоді це розуміння потихеньку приходило: навіщо вони прийшли, і чого вони хочуть.
Представники Чорноморського флоту рф намагалися організувати зустріч із нашими військовослужбовцями, у першу чергу з офіцерським складом, старшинами. Їм обіцяли “золоті гори”: підвищення грошового забезпечення, вирішення житлових, соціальних питань.
Це питання мало поганий вплив у 2014 році, бо більшість населення орієнтувалося на Чорноморський флот, і багато хто знав, що зарплата офіцера чф набагато вища. Вони думали “холодильником”. Думали, що ось прийде росія, ми будемо отримувати як росіяни, але залишимося в тому ж ціновому сегменті, як жили при Україні.
Протягом декількох днів “Славутич” залишався останнім осередком Військово-морських сил України в Севастополі. Ранок починався з того що підіймався гюйс і прапор України, звучав гімн України.
Захоплення корабля тривало декілька годин. Відбувалась банальна бійка, вогнепал не використовувався.
Згодом на верхній палубі був зібраний та вишукуваний весь штатний екіпаж “Славутича”. Пам’ятаю одне своє враження – один зі знакових моментів, мабуть. Вже стемніло. Я підіймаюся [на палубу], екіпаж “Славутича” вже стоїть – хлопці й дядьки від 17 до 40, офіцери, контрактники, – і тут всі починають співати гімн України. Проходжу, а за моєю спиною стоїть якийсь дядько років 50. І я чую від нього: “Что вьі с ними сделали” (рос.), повертаюсь й кажу: “Вам не зрозуміти”. Він з такою огидою це сказав. Наскільки ж їм не зрозуміло, що відбувається: вони живуть навіть не у своєму якомусь світогляді – в іншій галактиці, іншому всесвіті. І це був не якийсь “руський” воєнний – звичайний севастопольський дядько, представник місцевої “самооборони”, але до краю “руский”.
Згодом з’явилася інформація, що “понаєхавших” у Севастополь було чимало: не лише севастопольська самооборона, а й звідтіля – з глибинки росії – приїхали, може, й він звідти. Севастополець [справжній], гадаю, не задав би такого ідіотського питання.
Потім ми спустилися з корабля, і весь екіпаж йшов у місто з піснею “Нашої державності оплот…” (марш ВМС – прим.) – співучий такий корабель.
Активні дії на той момент майже закінчилися. Організовувався виїзд офіцерів та їх сімей власними автомобілями й спецпотягами на материкову частину України. Обговорювалися питання про можливе повернення деяких коралів у склад ВМС України.
Декілька кораблів все ж таки вдалося забрати: ми з колегою, наприклад, вивели судно розмагнічування “Балта”. Багато хто з офіцерів, мічманів, хлопців, хто безпосередньо брав участь у цих подіях 2014-го досі продовжують службу, й досить ефективно.
Попри те, що Крим був захоплений у 2014, більшість співгромадян не розуміє цього й досі. Як ми тоді, у 2014, не розуміли: “Ну як же ж так? Ми ж браття, друзі…” Багато хто й зараз [на момент початку війни повномасштабної] не розумів цього. У нас же питань стосовно дій і намірів росіі не було жодних.
Наразі Олександр вийшов на пенсію, викладає у військовому ліцеї та хоче повернутися до звільненого Криму.
Але я не готовий відповісти, чи я готовий повернутися туди жити, але наче і хотів би повернутися…
У мене був один момент у 2016-2017 році. У нас повернувся колега, мій підлеглий, зі сходу України. Ми, усією 1-ю бригадою з корабля “Славутич” обмінювались тоді думками, казали: “А ми на “Славутич” ще повернемось!” Тоді він сказав: “А я не зможу на нього піднятись. Відчуваю, що він для мене наче забруднений”.
Тому я навіть не готовий сказати, що я от так, хочу повернутись і жити в Криму знову. Я не знаю, як я відреагую насправді. Я дуже хочу, і я впевнений, що він [Крим] повернеться. Бо справедливість має існувати. Зло існує і завдяки йому ми знаємо, що таке добро. Але це не значить, що зло має перемагати.
Матеріали підготовлені в рамках інформаційної кампанії #10роківСпротиву спільно з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Інформаційна кампанія є частиною заходів до Дня спротиву окупації Криму.