Навіть через десятиліття після завершення війни тисячі постраждалих можуть так і не дочекатися справедливості. Родини зниклих безвісти продовжують шукати своїх близьких, винні у злочинах залишаються непокараними, а механізми відшкодування не завжди працюють. Досвід різних країн показує, що завершення збройного конфлікту чи падіння диктатури не гарантує відновлення справедливості.
Ці питання актуальні для України, яка продовжує протистояти російській агресії. Покарання винних, встановлення долі зниклих безвісти, компенсації постраждалим, відновлення їхніх прав і запобігання повторенню злочинів — усе це складові перехідного правосуддя. Йдеться про комплекс заходів, спрямованих на подолання наслідків масових порушень прав людини під час війни, окупації чи авторитарного правління.
У Шрі-Ланці, де громадянська війна завершилася ще у 2009 році, родини зниклих безвісти досі чекають відповідей. Колумбія понад два десятиліття розбудовує механізми перехідного правосуддя, а Сирія після падіння режиму Башара аль-Асада лише починає створювати відповідні інституції.
Чого Україна може навчитися з досвіду інших країн, яких помилок варто уникнути, та чому забезпечення справедливості не повинно чекати на завершення війни? Про це говорили учасники панельної дискусії «Перехідне правосуддя: чого нас може навчити нещодавній досвід інших країн» на Четвертій міжнародній конференції «Crimea Global».
У дискусії взяли участь журналіст-розслідувач і дослідник Сародж Патхірана зі Шрі-Ланки, дослідниця та координаторка з управління знаннями в Міжнародному центрі перехідного правосуддя (ICTJ) у Колумбії Вероніка Гелькер, незалежний консультант із Сирії Ассаад Аль-Ачі та керівниця української програми Міжнародного центру перехідного правосуддя (ICTJ) Катерина Бусол. Модерувала дискусію голова Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) Тетяна Катриченко.
Війна завершилася 17 років тому, але тисячі родин досі шукають зниклих. Досвід Шрі-Ланки
Громадянська війна у Шрі-Ланці тривала з 1983 до 2009 року. Урядові війська протистояли воєнізованому руху «Тигри визволення Таміл-Іламу», яке боролося за створення незалежної держави для тамільської меншини. Конфлікт завершився перемогою уряду, однак питання відповідальності за злочини, скоєні під час війни, залишилося невирішеним.
За словами Сародж Патхірани, проблема насильницьких зникнень у країні сягає ще попередніх десятиліть. Зокрема, під час придушення збройних повстань у 1971 та 1989 роках також зникали люди, доля багатьох із яких залишається невідомою.
«Шрі-Ланка насправді на другому місці за кількістю примусових зникнень. Приблизні цифри — 60 тисяч людей. Але, звісно, ми розуміємо, що реальна кількість зниклих може бути значно більшою — приблизно 100 тисяч», — каже Сародж Патхірана.
Після завершення громадянської війни влада Шрі-Ланки неодноразово заявляла про наміри гарантувати справедливість постраждалим. У 2015 році країна підтримала резолюцію Ради ООН з прав людини, спрямовану на забезпечення відповідальності за порушення прав людини та примирення.
«Ця резолюція мала б відповідати інтересам жителів Шрі-Ланки. Однак багато сингалійців сприймають її як антинаціональну, а роботу уряду у 2015-му оцінюють як незадовільну», — пояснив дослідник.
У межах виконання резолюції Шрі-Ланка створила спеціальний Офіс із питань зниклих безвісти. Однак його робота, за словами Патхірани, не виправдала очікувань родин. До установи надійшло близько 22 тисяч звернень, проте встановити обставини зникнення вдалося лише приблизно у 30 випадках.
Не запрацювала й передбачена резолюцією Комісія зі встановлення правди. Неефективним залишається і механізм виплати репарацій постраждалим. Патірана пояснив, що уряд щороку передбачає на це кошти в бюджеті, однак допомогу отримали лише близько трьох тисяч людей, тоді як постраждалих родин значно більше.
Водночас наслідки війни не обмежуються питаннями кримінальної відповідальності чи компенсацій. За словами Патірани, однією з невирішених проблем залишається демілітаризація територій, де проживає тамільська меншина. Протягом десятиліть військові займали землі місцевих жителів, і вони досі часто там перебувають.
Деякі земельні ділянки поступово передають колишнім власникам, однак влада подає це як донацію, хоча насправді йдеться про повернення власності. На цих землях родини тамілів жили протягом багатьох поколінь, перш ніж їх зайняли військові. Таким чином, процес демілітаризації досі незавершений.
Ще одним болючим питанням залишається право на вшанування пам’яті загиблих. За словами журналіста, військовослужбовці можуть відкрито віддати шану своїм побратимам, але поминальні заходи тамільської громади нерідко сприймають як вшанування терористів:
«Ви можете уявити, як почуваються матері? Вони виходять на вулиці з протестами, іноді щодня. І багато жінок уже померло, не знаючи, що сталося з їхніми синами, з їхніми рідними».
Він також підкреслив, що жодні грошові виплати не здатні компенсувати втрату людського життя. Для багатьох родин першочерговою є потреба дізнатися правду про долю близьких, а також визнання того, що з ними сталося.
«Україна, я думаю, робить хорошу роботу. Документування — це дуже важливо. У нас у Шрі-Ланці ніхто цим не займався, не було документування, фіксації злочинів», — зазначив журналіст.
Покарання винних недостатньо для відновлення справедливості. Досвід Колумбії
Колумбія має понад двадцятирічний досвід впровадження механізмів перехідного правосуддя. Країна вже десятиліття потерпає від збройного конфлікту між урядом та різними озброєними угрупованнями. У 2016 році влада підписала мирну угоду з найбільшим повстанським формуванням — Революційними збройними силами Колумбії (FARC). Однак подолання наслідків конфлікту розпочалося значно раніше.
Як розповіла дослідниця Вероніка Гелькер, одним із перших важливих кроків стало ухвалення у 2005 році Закону про справедливість і мир. Він передбачав насамперед кримінальне переслідування учасників незаконних збройних формувань. Однак згодом стало зрозуміло, що судових процесів недостатньо для встановлення всієї правди про масові порушення прав людини та відновлення справедливості для постраждалих.
«Лише судді не можуть бути відповідальними за встановлення правди, особливо у випадках масових вбивств, які відбувалися у Колумбії. Тому ми створили Закон про постраждалих», — каже Гелькер.
Колумбія поступово почала впроваджувати й інші механізми, зокрема програми відшкодування шкоди та повернення земель. А після мирної угоди 2016 року створила комплексну систему, яка об’єднала три інституції: Комісію зі встановлення правди, Підрозділ із пошуку осіб, зниклих безвісти, та Спеціальну юрисдикцію для миру. За словами Гелькер, ці механізми мають доповнювати один одного. Суди встановлюють індивідуальну відповідальність за злочини, комісія досліджує причини та наслідки конфлікту, а спеціальний підрозділ займається пошуком зниклих безвісти. Водночас у центрі всієї системи мають перебувати постраждалі, їхні потреби та право брати участь у відновленні справедливості.
Однією з особливостей колумбійського досвіду стало застосування відновного правосуддя. Його мета — не лише покарати винних, а й домогтися визнання ними відповідальності та залучити їх до заходів із відшкодування завданої шкоди.
«Винні мають визнати свою відповідальність. У такому разі до них можуть застосовувати механізми відновного правосуддя, які передбачають два компоненти: обмеження свободи та участь у проєктах із відновлення громад і допомоги постраждалим. Якщо ж особи, які вчинили злочини, не визнають своєї відповідальності, їм може загрожувати до 20 років позбавлення волі», — пояснила Вероніка Гелькер.
У вересні 2025 року ухвалили перші рішення про застосування таких санкцій. Одне з них стосувалося відповідальних за захоплення заручників та інші злочини. Інше — колишніх військовослужбовців, причетних до вбивств цивільних. Засуджені мають брати участь у пошуку зниклих безвісти, розмінуванні територій, відновленні довкілля та громадської інфраструктури.
Гелькер наголосила, що важливою частиною цього процесу є публічне визнання відповідальності за злочини: «Ми знали про ці злочини, проте зараз у нас є рішення суду, є визнання відповідальності з боку цих людей. Вони по національному телебаченню виступили і визнали провину. Це дуже важливо. Це були лідери, представники командування. І раніше не було проти них подібних рішень. Це прецеденти».
Гелькер також наголосила на важливості залучення міжнародних організацій до моніторингу виконання рішень і впровадження механізмів перехідного правосуддя. За її словами, здійснення такого контролю виключно на національному рівні могло б викликати суперечки. Натомість участь міжнародних організацій, зокрема агенцій ООН, сприяє легітимності процесу. Тому важливо зберегти їхні повноваження та посилювати міжнародну співпрацю.
Кого визнати постраждалими після падіння диктатури? Досвід Сирії
У грудні 2024 року в Сирії впав режим Башара Асада, який понад два десятиліття очолював країну. Це відкрило можливість для створення механізмів перехідного правосуддя, покликаних встановити обставини масових порушень прав людини, забезпечити відповідальність за злочини та відновити права постраждалих.
Як розповів незалежний консультант Ассаад Аль-Ачі, уже за кілька місяців після зміни влади в Сирії створили дві інституції — Комісію з перехідного правосуддя та Комісію з питань зниклих безвісти. До їхньої роботи залучили представників громадянського суспільства, правозахисників та експертів, які роками документували порушення прав людини. Водночас співпраця поки перебуває на початковому етапі: сторони укладають меморандуми, обмінюються інформацією тощо.
Одним із головних викликів залишається формування законодавчої бази. За словами експерта, у Сирії обговорюють три ініціативи, що стосуються пошуку зниклих безвісти, перехідного правосуддя та політичної ізоляції.
«Щодо закону з перехідного правосуддя є запитання. Він робить спробу визначити, кого можна називати жертвою: чи це виключно люди, проти яких було вчинено тиск чи злочини через вплив попереднього режиму, чи це будь-хто, хто постраждав за 14 років? Це не був політично врегульований конфлікт, це був випадок перемоги озброєного угруповання. Тому наразі дискусія щодо розуміння, хто є жертвою, триває і те визначення, яке дає закон, дуже обмежене», — каже консультант.
На думку експерта, механізми перехідного правосуддя мають враховувати порушення, вчинені різними сторонами конфлікту. Водночас нинішній підхід сирійської влади викликає занепокоєння, оскільки може залишити поза цими механізмами частину постраждалих.
Не менш важливим є визначення періоду, який охоплюватиме перехідне правосуддя. Зокрема, чи розслідуватимуть лише злочини, скоєні після початку сирійського повстання у 2011 році, чи також порушення за часів правління Хафеза Асада, який прийшов до влади у 1970 році. Окреме питання — злочини, вчинені вже після падіння режиму Башара Асада, зокрема під час спалахів насильства у 2025 році.
За словами Аль-Ачі, нова влада неохоче розглядає можливість включення порушень, скоєних після грудня 2024 року, до механізмів перехідного правосуддя.
Іншою проблемою залишається невідповідність національного законодавства потребам розслідування міжнародних злочинів. Як пояснив експерт, кримінальне законодавство Сирії не містить положень щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Це ускладнює притягнення винних до відповідальності та потребує розроблення відповідних правових механізмів.
Під час обговорення Аль-Ачі звернув увагу на схожість цього досвіду з українським. У Сирії громадянське суспільство почало збирати докази злочинів і вимагати відповідальності ще під час конфлікту, не чекаючи зміни влади. Так само українські правозахисники документують порушення та працюють із постраждалими, поки війна триває:
«Завдяки підтримці родин постраждалих і співпраці з ООН нам вдалося досягти двох важливих результатів: створення Міжнародного неупередженого та незалежного механізму для сприяння розслідуванню злочинів у Сирії та Незалежної інституції з питань зниклих безвісти в Сирії. Обидві ініціативи виникли ще до падіння режиму Асада».
За словами Аль-Ачі, хоча ці міжнародні механізми не забезпечили безпосереднього притягнення винних до відповідальності, вони допомогли посилити дипломатичний тиск на тих, хто вчиняв злочини.
Перехідне правосуддя ще під час війни. Досвід України
На відміну від Шрі-Ланки, Колумбії та Сирії, Україна розробляє механізми перехідного правосуддя в умовах повномасштабної війни та тривалої окупації частини своєї території.
Як наголосила керівниця української програми Міжнародного центру перехідного правосуддя (ICTJ) Катерина Бусол, Україна не лише переймає міжнародний досвід, а й розробляє власні інноваційні підходи до забезпечення відповідальності за міжнародні злочини. Експертка виокремила три основні напрями, у яких Україна впроваджує нові практики.
Перший із них — механізми раннього забезпечення відповідальності, які Україна, подібно до Колумбії, почала застосовувати ще під час війни.
Бусол нагадала, що порушення прав людини на окупованих територіях України фіксували ще з 2014 року, хоча тоді вони отримували значно менше уваги, а постраждалим бракувало гуманітарної та правової підтримки. Після початку повномасштабного вторгнення українські правозахисники активізували роботу з документування злочинів і підтримки постраждалих. Зокрема, почали активніше розвиватися організації, створені самими постраждалими. Експертка звернула особливу увагу на випадки сексуального насильства, пов’язаного зі збройним конфліктом. Попри стигматизацію таких злочинів, постраждалі дедалі активніше говорять про пережите та відстоюють свої права.
При цьому потреби потерпілих не обмежуються притягненням винних до кримінальної відповідальності — вони також прагнуть отримати компенсації для себе та своїх родин.
Ще одним чинником, який сприяє ранньому реагуванню з боку правосуддя, Бусол назвала розвиток технологій. Сьогодні свідки можуть самостійно фіксувати ймовірні воєнні злочини на фото та відео. Хоча такі матеріали не завжди стають доказами в конкретних кримінальних провадженнях, вони розширюють можливості документування порушень ще під час війни.
«Ранні підходи до реагування — це революційний підхід з боку України, яка робить важливі речі ще під час війни. Близько двох тисяч людей отримали одноразову компенсацію, але важливо, що самі постраждалі брали пряму участь у розробці цих механізмів. І це не лише забезпечує компенсацію, а й робить постраждалих видимими. А видимість потерпілих дає нам можливість побачити, наскільки гучно лунають їхні голоси», — зазначила Катерина Бусол.
Україна також працює над справами, які розглядатимуться в Гаазі, та вдосконалює національне законодавство. За словами експертки, важливо продовжувати цю роботу й закріплювати напрацьоване на законодавчому рівні. Адже правосуддя не має чекати завершення війни.
Другий інноваційний підхід, який виокремила Бусол, полягає в тому, що Україна впроваджує механізми перехідного правосуддя навіть в умовах тривалої окупації частини своєї території.
«Наріжним каменем перехідного правосуддя є розуміння природи агресії, а також політичної та військової взаємодії, яка дає змогу усвідомити, що злочини, вчинені керівництвом, не мають залишатися безкарними. Це також потрібно закріпити в міжнародному праві, яке має передбачати не лише репарації постраждалим особам, а й відповідальність на державному рівні», — підсумовує Катерина Бусол.
Щодо міжнародної підтримки, на думку експертки, вона має бути спрямована не лише на державні інституції, а й на українські правозахисні організації та об’єднання постраждалих. Особливо важливий внесок в ініціативи, які працюють на деокупованих територіях, допомагають людям, документують злочини та інформують постраждалих про доступні механізми захисту їхніх прав. «Міжнародним гравцям важливо інвестувати в розвиток громадських організацій на місцях», — зазначила Катерина Бусол
Організатори: Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим / Офіс Кримської платформи, Центр прав людини ZMINA, Медійна ініціатива за права людини.
Партнери: Міністерство закордонних справ України, Український інститут, Центр трансатлантичного діалогу.
Захід організовано за підтримки: Міжнародного фонду «Відродження», Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання за фінансування Норвегії та Швеції, Фонду Ганнса Зайделя, фундації Forum 2000, чеської організації People in Need у рамках ініціативи SOS Ukraine.