“Qarşılıq / Спротив” — це серія історій представників корінних народів України — військових та ветеранів, які боролись та продовжують боротися за право жити у вільній та незалежній Українській державі. До Дня памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу, пʼять українських військовослужбовців та ветеранів кримськотатарського походження розкажуть про їхню мотивацію чинити спротив російським окупантам зі зброєю в руках.
Сьогодні свою історію розповідає ветеран 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. з позивним “Лансер”, який долучився до Сил оборони України 26 лютого 2022 року та отримав важке поранення, звільняючи Херсонщину.
“Я народився в депортації, але нічого звідти не пам’ятаю. Для мене Узбекистан це лише запис у свідоцтві про народження, моїм домом завжди був Крим.
Коли нам з братом було по два роки, наша сім’я — батьки, бабуся та п’ятеро дітей — повернулася з місць депортації. Батьки дуже старалися забезпечити нам щасливе дитинство, попри брак грошей, попри труднощі та необхідність будувати дім та й усе наше життя з чистого аркуша.
Ми були на своїй землі. Ми були вдома.
У 2014 році відчуття дому в нас знову відібрали. Батько передбачав це, адже попереджав, що не можна довіряти росіянам, абсолютно усім. Малим я багато чого не розумів, але відчував на собі мовчазну зневагу, якою щедро “обдаровували” нас росіяни. Вони завжди поводили себе так, ніби ми, кримські татари, в Криму чужі, а вони, навпаки — господарі.
І навіть попри це, я все одно не міг до кінця повірити, що Росія дійсно посягне на територію України, дозволить собі отак увірватися в чужий дім. Але вони це зробили. І після 2014 року я назавжди засвоїв батьківський урок — росіянам вірити не можна.
Саме тому ми з братом, не вагаючись, взяли зброю до рук, коли росіяни розпочали проти України повномасштабну війну. Бо іншого шляху не було. Ми маємо захистити Батьківщину, ми маємо звільнити рідний Крим.
З такими ж думками я йшов і на одне із бойових завдань під час контрнаступу на Херсонщині. Тоді на нас виїхав танк. Двоє побратимів загинули одразу, ще двоє не дочекалися евакуації. Мені майже відірвало руку. Поруч зі мною був брат, це надавало впевненості та спокою. “Я витримаю. Я справлюсь,” — ці слова я повторював собі довгих сім годин, чекаючи на евакуацію.
І я витримав. Я справився.”
Родина “Лансера”, як і кожного з героїв нашого проєкту, у 1944 році була депортована радянською владою та подолала важкий і довгий шлях, щоб повернутися в Крим. На жаль, злочини росії не були покарані, і вони повторюють їх знову. Тому “Лансер” не вагаючись взяв зброю до рук, щоб визволити свій дім, адже вже вдруге росіяни відібрали його домівку.
Спротив триває!