“Qarşılıq / Спротив” — це серія історій представників корінних народів України — військових та ветеранів, які боролись та продовжують боротися за право жити у вільній та незалежній Українській державі. До Дня памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу, пʼять українських військовослужбовців та ветеранів кримськотатарського походження розповідають про їхню мотивацію чинити спротив російським окупантам зі зброєю в руках.
Сьогодні свою історію розповідає військовослужбовець з позивним “Татарин”, який боронить Україну в лавах 112-ї окремої бригади територіальної оборони. “Татарин” долучився до Сил оборони 25 лютого 2022 року і сьогодні продовжує боротися за звільнення усіх українських земель, включно з Кримом.
“Найголовніший урок, який я засвоїв від бабусі — не треба вірити росіянам. Ніколи.
Вона завжди повторювала старе кримськотатарське прислів’я: “suvğa tayanma, rusqa inanma (на воду не спирайся, на росіянина не надійся)”.
Біта розповідала, що незадовго до депортації, яку згодом влаштувала радянська влада, на вокзал у Карасубазарі, де жила тоді наша родина, пригнали товарні вагони, які були в поганому стані й потребували ремонту. Влада зігнала працездатних кримських татар, аби ті привели вагони до ладу. Начебто це робилося для потреб війська. Але вже через півтори доби ці самі вагони, які ремонтували кримські татари, для багатьох із них стали могилою.
З дитинства мене привчали досліджувати історію власного народу, звідки я й дізнався, що депортація 1944 року була не єдиною, а лише “одна з”. Ба більше — батько завжди наголошував, що потрібно вивчати й історію свого ворога, адже лише так можна його здолати. Тому я вивчав ще й історію росії.
Кожного року батьки брали мене з собою на мітинги, присвячені подіям 18 травня — даті початку депортації кримськотатарського народу, аби ніколи не забувати, через що довелось пройти нашому народу. І чим дорослішим я ставав, тим детальніше ми з батьками обговорювали кожен мітинг. А от бабусині оповідання про депортацію зазвичай були короткими — вона починала плакати, і через сльози не могла продовжувати, кожен раз. Від батька я дізнався, що біта була депортована на Урал, звідти з часом вдалось перебратися в Узбекистан (це дозволялось сім’ям фахових робітників). І пізніше, вже більш ніж через пів століття, біта змогла повернутися в Крим з місць депортації.
Малим я дивувався, що біта, розповідаючи про депортацію, починала плакати майже одразу, а коли згадувала про війну, трималась трошки довше та встигала розказати більше.
Зараз розумію — що війну та німецьку окупацію вона зустріла і переживала вдома.”
“Татарин” нащадок тих, хто у 1944 році був злочинно депортований радянською владою. Його родина, попри перешкоди та труднощі, все ж змогла повернутися на Батьківщину. На жаль, російські окупанти забрали у “Татарина” можливість жити у рідному Криму, тому він взявся до зброї, щоб звільнити свій дім.
Спротив триває!