У межах нашої рубрики в співпраці з Українським інститутом національної пам’яті ми розвінчуємо міт про сильний Чорноморський флот рф, а також російсько-українські угоди стосовно поділу та статусу Чорноморського флоту.
Однією з проблем, яка супроводжувала російсько-українські взаємини у період після розпаду Радянського Союзу та була невід’ємною складовою кримського питання, стала проблема розподілу Чорноморського флоту (далі – ЧФ) між державами та подальше перебування російських військових кораблів та сил флоту росії на території Кримського півострова. Надалі саме базування російського військово-морського флоту на території Севастополя стало “троянським конем” в ході окупації Криму 2014 році та початку війни.
Проблема розподілу флотів колишнього СРСР між країнами, які постали на його уламках, була типовою складовою зовнішньополітичних стосунків росії зі своїми сусідами: з країнами Балтії, Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном. Найдовше і найскладніше тривали саме російсько-українські переговори про долю Чорноморського флоту. Україна почала створення власних збройних сил у січні 1992 року на базі Київського, Одеського і Прикарпатського військових округів, розташованих на її території. За аналогічним принципом основна частина ЧФ мала перейти під контроль України на основі територіальної належності, і Київ планував привести до присяги особовий склад сил ЧФ, розміщених в Україні. Ще 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі незалежність України підтримали 72% особового складу Чорноморського флоту.
3 січня 1992 року командувач ЧФ Ігор Касатонов видав наказ про підпорядкування ЧФ Міністерству оборони України. З 3 до 9 січня 1992 р. весь ЧФ і на теренах України, і поза її межами був українським. Але вже 10 січня 1992 р. наказ командувача ЧФ про підпорядкування ЧФ Україні було скасовано.
На початку 1992 року проросійське командування ЧФ відмовилося привести особовий склад флоту до присяги на вірність Україні, та чинило спротив спробам офіцерів скласти присягу Україні. Присягу почали складати з власної ініціативи військовослужбовці окремих частин.
Так, у лютому морські піхотинці 810 бригади морської піхоти почали складати присягу на вірність Україні, однак командування флоту заблокувало цей процес, а батальйон під командуванням Віталія Рожманова, в якому 44% особового складу склали українську присягу, був розформований.
У квітні 1992 року в Севастополі почали створюватися ВМС України, кадровою основою стали офіцери, що через тиск проросійського командування залишили службу у ЧФ.
У липні 1992 року, на знак протесту проти антиукраїнської діяльності командування ЧФ, корабель СКР-122 здійснив самовільний перехід із Донузлаву в Одесу. Намагання кораблів та авіації ЧФ перехопити корабель мало не призвели до збройного конфлікту.
Через ці події розпочався довготривалий переговорний процес на рівні голів держав, який супроводжувався актами агресії з боку росії. Не бажаючи втрачати жодного контролю над ЧФ, російська сторона намагалась перешкоджати процесу переходу флоту у склад України, застосовуючи силові та контррозвідувальні заходи. У 1993-1994 відбувся апогей конфлікту, коли українські піхотинці зіткнулися з російською береговою охороною, а росія розпочала спробу відокремлення Криму від України. Кульмінацією переговорного процесу стало підписання 28 травня 1997 р. прем’єр-міністрами обох країн П. Лазаренком та В. Черномирдіним трьох міжурядових угод:
1) Про параметри поділу ЧФ;
2) Про статус та умови перебування ЧФ рф на території України;
3) Про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ рф на території України.
Поділ флоту відбувається у співвідношенні, визначеному попередньою Сочинською угодою (09.06.1995 р.). В обмін на 31,7% флоту (з української частки 50%) росія погашає $ 526,509 млн державного боргу України. Угода про базування ЧФ рф на території України мала діяти протягом 20 років з автоматичним продовженням на п’ятирічні терміни, у випадку згоди сторін. Сума щорічного погашення частини українського державного боргу за базування ЧФ рф в Україні становить $ 97,75 млн. Сторони дійшли згоди про спільне базування ЧФ рф і ВМС України в Севастополі. У підсумкових угодах 1997 р. було визначено, що ЧФ рф базується в кількох локаціях Криму (Севастополь, Гвардійське, Феодосія тощо). Частини ЧФ на материковій Україні (Одеса, Ізмаїл, Миколаїв, Очаків) перейшли до складу ВМС України протягом 1994–1995 рр.
Відповідно до укладених угод, кількість військовослужбовців ЧФ рф повинна була не перевищувати 25 тис. Весь час до 2013 року на флоті відбувалося планомірне скорочення шляхом звільнення у запас, скасування і заміщення певних посад цивільним персоналом. Станом на 2014 р. на ЧФ рф на території Криму служили близько 12,5 тис. осіб.
У цих же договорах закріплювалися типи та кількість озброєння, які могли перебувати на території України. Це сприяло тому, що росіяни не могли проводити модернізацію озброєння, проте існувала інша проблема, котра порушувала український суверенітет у м. Севастополі. Представників України не допускали на важливі об’єкти флоту для з’ясування стану дотримання російською стороною угод. Для кораблів та суден ЧФ, які постійно дислокувалися в Севастополі, діяв повідомчий, а не дозвільний режим перетину державного кордону України. Російські кораблі не підлягали огляду прикордонною і митною службами України. Це відкривало можливості для нелегального ввезення різних вантажів. Також окремими проблемами була передача ЧФ рф у суборенду низки земельних ділянок, а також відсутність визначеного порядку застосування ЧФ у кризових ситуаціях.
Угоди, підписані у 1997 р., передбачали оснований термін перебування ЧФ до 2017 року. Передислокація таких сил мала бути проведена російською стороною протягом кількох років, проте Москва не готувалася до виведення флоту і демонструвала впевненість, що ЧФ залишиться в Криму. Підписання 21 квітня 2010 р. так званих “Харківських угод” продовжили термін перебування ЧФ на 25 років (до 2042 року) в обмін на знижку на газ для української сторони. Підписання угоди жодним чином не врегулювало усіх проблем перебування російських кораблів у Севастополі, лише посунувши крайній термін перебування флоту.
З початком окупації Кримського півострова, МЗС рф повідомило про розірвання усіх міждержавних угод 1997-2010 років щодо флоту. Водночас українська сторона наполягає на збереженні їх чинності, що є аргументом проти росії у міжнародних судах.
Упродовж усього свого перебування на півострові, ЧФ рф надавав активну організаційну і моральну підтримку проросійським силам на півострові, стаючи головною інституцією російських інтересів. Багато з проросійських активістів були відставниками флоту. Офіцери надавали закриту (зокрема розвідувальну) інформацію активістам проросійських угруповань. Своєю чергою, проросійські організації виступали за скасування обмежень на час перебування та розвиток військового потенціалу ЧФ рф на території України. У лютому 2014 року та після початку широкомасштабного вторгнення ЧФ рф використовувався для окупації Кримського півострову та атак на інші регіони України, ставши справжнім “троянським конем” цього процесу.
Сьогодні росія використовує власні збройні сили у Чорному морі не лише для повномасштабного вторгнення у вигляді переправлення морем військ, вантажів, техніки і нанесення ударів. Серед цілей сектор вантажних морських перевезень, як елемент економічного тиску на Україну через використання інструментів морської блокади, а також портова інфраструктура. росія атакувала цивільні вантажні судна, перешкоджаючи свободі судноплавства в Чорному морі, попри те, що це загрожувало глобальній продовольчій безпеці. Втім Україні вдалося стабілізувати ситуацію у Чорному морі, шляхом систематичних уражень російських військових кораблів, внаслідок чого росія втратила третину свого Чорноморського флоту, дислокованого здебільшого в тимчасово окупованому Криму.
За даними Військово-морських сил ЗСУ, станом на квітень 2024 року Україні вдалося знищити близько 27 російських суден та пошкодити понад 15 із загальної чисельності близько 80 одиниць. А в ніч проти 19 травня Сили оборони України уразили малий ракетний корабель “Циклон”. Після втрати низки ключових кораблів, росія змушена перекидати частину флоту з кримських портів на свою територію, що демонструє слабкість ЧФ. Знищення флоту та заборона його мати — це те, що чекає росію за вкрадені кораблі, агресивну політику та розв’язання війни.
(За матеріалами книги Ольги Волянюк, Христини Добровольської та Максима Майорова “Крим за завісою. Путівник зоною окупації” та публікацією Євгена Лупакова “Перша присяга українському народові”)