Народилася 11 лютого 1937 року в селі Аджи-Елі. У 1944 році разом із усім кримськотатарським народом була депортована до Узбекистану.

У 1957 році Айше вступила на історичний факультет Самаркандського університету, де на “відмінно” закінчила навчання. Працювала в школі і асистенткою на історичному факультеті університету. Успішно склала іспити до аспірантури Інституту історії АН СРСР, проте її не зарахували ні туди, ні в Інститут історії АН Узбекистану. Повернулася в Самарканд, де працювала викладачкою історії у вечірній школі, а також погодинно в університеті.

У 1964 році приєдналася до кримськотатарського національного руху, входила до ініціативної групи Самаркандської області. Брала участь у зустрічах із радянським керівництвом, зокрема в 1965 році зустрічалася з представниками ЦК КПРС. У жовтні 1966 року була заарештована за участь у національному русі та утримувалася в Лефортовській в’язниці в Москві. Вона і далі брала активну участь у зборі та тиражуванні матеріалів кримськотатарського самвидаву, займалася складанням текстів протестів і звернень до вищих державних інстанцій радянської влади, писала і поширювала через радянські правозахисні організації матеріали про кримськотатарський національний рух. У 1971 році знову заарештована та засуджена до трьох років ув’язнення. Відбувала покарання в мордовських таборах Барашево та Явас.

Після звільнення в 1974 році продовжила активну правозахисну діяльність. У 1978 році радянська влада хотіла примусово запроторити її до психіатричної лікарні, тоді вона заявила: “Тліти і повільно вмирати там я не збираюся, я полум’ям згорю на Красній площі. Мені втрачати нічого, але перш ніж це зробити, я звернуся до всього мусульманського світу і опишу життя мусульманки в СРСР”. У своїй заяві Андропову вона писала:

“Від усіх форм переслідування в країні рад мене врятує смерть”. Тоді, завдяки втручанню академіка Андрія Сахарова та американського сенатора Джейкоба Джавітса, отримала дозвіл на еміграцію до США.

У США продовжила правозахисну діяльність та почала працювати позаштатною кореспонденткою “Голосу Америки”, вести програми російською, узбецькою, азербайджанською мовами, зокрема про національне питання кримських татар. Її виступи передавали ВВС, “Радіо Свобода”, “Дойче Велле”. Вона виступала на міжнародних форумах, зустрічалася з президентом Рональдом Рейганом, брала участь у численних конференціях, присвячених правам людини.

Айше Сеїтмуратова брала участь у діяльності міжнародних громадських організацій, зокрема Amnesty International, “Міжнародна федерація за права людини”, “Американська Гельсінська група”, “Центр за демократію в СРСР”. У 1986 році вона організувала в 12 країнах “Комітети на захист Мустафи Джемілєва”. Активно виступала за звільнення Юрія Османова, Решата Аблаєва, Сінавера Кадирова й інших учасників кримськотатарського національного руху.

Після здобуття Україною незалежності повернулася до Криму, де займалась благодійністю і допомогою кримським татарам. Відкрила будинок для людей похилого віку. Нагороджена орденом “За мужність”.

Айше Сеїтмуратова відмовилася прийняти російське громадянство після окупації півострова у 2014 році. Вона є громадянкою США, тож їй продовжили дозвіл на проживання до 2025 року. Повертатися в Америку вона не планувала:

“Ні. Я хочу бути зі своїм народом. Я народилася в Криму, це моя Батьківщина, а не Батьківщина Путіна. Мене позбавляли Батьківщини все життя. Більше так не буде”.

У 2014 році Айше Сеїтмуратова засудила анексію Криму Росією. “Ми добре знаємо, що в 90-х роках Україна прийняла нас як один з народів своєї країни. Так, Україна не змогла нам дати все те, що ми хотіли. Однак сама Україна досі не встала на ноги, але я впевнена, що ми сьогодні повинні будувати свою державність разом з Україною, українським народом. І разом з Україною ми досягнемо успіху і розквіту”, — промовила вона на останній сесії Курултаю кримськотатарського народу у березні 2014 року.

Її життя — це приклад незламної волі, відданості своїй Батьківщині та безмежної любові до свого народу.

 Вічна пам’ять і шана.