У цей день ми згадуємо одну з найтрагічніших сторінок в історії Криму та всієї України. У 1944 році радянський тоталітарний режим здійснив насильницьку депортацію кримських татар з їхньої історичної Батьківщини. За кілька днів понад 200 тисяч людей примусово вивезли до Узбекистану, Казахстану, на Урал, до Сибіру та інших віддалених регіонів Радянського Союзу. Людей будили серед ночі, давали лічені хвилини на збори і під конвоєм везли у товарних вагонах у невідомість.

Для тисяч родин ця дорога стала останньою. Виснаження, голод, спрага, хвороби та відсутність медичної допомоги забрали життя багатьох людей ще під час перевезення та в перші роки заслання. Разом із людьми намагалися знищити й саму пам’ять про їхню присутність у Криму.

Депортація мала на меті зламати кримськотатарський народ як спільноту та стерти його з історії півострова. До прикладу, радянська влада:

• знищила 640 бібліотек початкових шкіл, 221 бібліотека середніх шкіл, 360 хат-читалень;
• зруйнувала 861 кримськотатарську школу;
• вилучила у кримських татар 80 тисяч будинків;
• зрівняла із землею 2400 кладовищ, знищила надгробні пам’ятники, святині тощо.

Попри це, кримськотатарський народ зберіг свою мову, культуру, традиції та почуття гідності. У місцях депортації люди продовжували виховувати дітей у любові до рідної землі, передавали пам’ять про Крим і віру в повернення додому. 

Сьогодні, в умовах окупації Криму, росія знову застосовує репресивні практики проти кримськотатарського народу. Незаконні обшуки, арешти, переслідування активістів, журналістів і правозахисників свідчать про спроби придушити будь-який голос свободи на півострові.

Вшановуючи пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу, ми згадуємо тих, хто не пережив депортацію, і тих, хто зберіг народ у найважчі часи. Їхня стійкість стала частиною історії України та прикладом того, як навіть після найбільших трагедій народ може зберегти себе, свою культуру і право на майбутнє.