27 травня (15 — за старим стилем) 1893 року в містечку Карасубазар (нині Білогірськ, Крим) народився Бекір Ваапович Чобан-заде — видатний кримськотатарський учений, філолог, поет і громадський діяч. Походив із родини чабана (вівчара — доглядача овець) — цей життєвий досвід був глибоко закарбований у його творчості та дав поштовх до формування псевдоніма “Чобан-заде” (“син пастуха”), який згодом став його офіційним прізвищем.

Дитинство, проведене серед кримських степів і отар овець, назавжди закарбувалося в пам’яті вразливого хлопця — згодом його вірші будуть наповнені пасторальними картинами кримської природи. Початкову освіту здобув у місцевій школі-рушдіє у 1904–1908 роках в Карасубазарі, яку закінчив з відзнакою. Зважаючи на здібності юнака, мусульманське благодійне товариство профінансувало продовження його навчання в Османській імперії. У 1909–1914 роках він навчався в ліцеї Галатасарай у Стамбулі, де студіював словесність; паралельно пройшов трирічні курси арабської та французької мов при Стамбульському університеті, отримавши право викладати ці мови в середніх навчальних закладах. Саме в Стамбулі юнак опублікував свої перші вірші під псевдонімом “Чобан-заде”.

У 1915 році Бекір отримав дозвіл продовжити освіту в Австро-Угорщині й на початку 1916-го вирушив до Будапешта. Він вступив на історико-філологічний факультет університету Петер Пазмань і захистив докторську дисертацію в 1920 році, здобувши ступінь доктора філології у 26-річному віці. Перед тим також стажувався у Лозаннському університеті у Швейцарії. Навчання за кордоном і активна участь у науковому та політичному житті, зокрема в Угорській Радянській Республіці, сформували його світогляд.

Після повернення на батьківщину Чобан-заде поринув у викладацьку та організаційну роботу. У Сімферополі він викладав кримськотатарську мову та літературу в Кримськотатарському педагогічному інституті, а 1922 року очолив кафедру тюркології в новоствореному Кримському (Таврійському) університеті. Молоду академічну установу він невдовзі навіть очолював на посаді ректора. Паралельно Бекір активно долучився до розбудови автономної республіки: очолював відділ народної освіти Криму, керував татарським сектором в губернському наросвіті, і був обраний членом Центрального виконавчого комітету Кримської АРСР. На початку 1920-х Чобан-заде також входив до керівництва кримськотатарської національної партії “Міллі Фірка” (яка в той час ще діяла легально в радянському Криму). Своєю науковою працею і громадською активністю він швидко здобув високий авторитет на рідному півострові.

У 1924 році він переїхав до Баку, де обійняв посаду професора Бакинського університету. Там він став одним із провідних фахівців у сфері тюркології: очолював Східний факультет, читав лекції з вступу до тюркології, порівняльної граматики тюркських мов, тюрко-татарської діалектології, фонетики, орхонської писемності, азербайджанської філології. Брав участь у реформі писемності, сприяв переходу тюркських мов на латиницю, очолював гуманітарну секцію Азербайджанського термінологічного комітету та з 1927 року — наукову раду Всесоюзного комітету нового тюркського алфавіту.

За роки роботи Чобан-заде опублікував близько 150 наукових праць — чимало з них стали новаторськими дослідженнями. Він був дійсним членом Азербайджанського філіалу Академії наук СРСР, а у 1935 році — членом Паризького лінгвістичного товариства. Завдяки широкій ерудиції читав лекції в багатьох містах СРСР: від Москви й Казані до Ташкента й Бухари. Він володів багатьма мовами, зокрема тюркськими, арабською, перською, угорською, французькою, німецькою, вірменською, грузинською, російською та англійською.

На початку 1930-х проти Чобан-заде розгорнулася кампанія наклепів: його звинувачували у “буржуазному націоналізмі” та пантюркізмі за відстоювання інтересів тюркських культур. Попри цькування в пресі, він зумів зберегти незаплямовану репутацію та продовжив наукову діяльність, користуючись пошаною колег. У 1930–1935 роках вчений розширив географію своєї роботи, очолюючи кафедру узбецької мови у Ферганському педагогічному інституті й паралельно викладаючи в університетах Ташкента та Бухари.

28 січня 1937 року, під час лікування в Кисловодську, Чобан-заде був заарештований співробітниками НКВС. Йому інкримінували участь у підпільних націоналістичних організаціях, пантюркістських змовах, зв’язки з партією “Міллі Фірка”, шпигунство на користь Туреччини та Польщі. Під тиском катувань він був змушений дати “зізнання”. Суд у Баку у вересні 1937 року тривав лише 20 хвилин і засудив його до страти без права на оскарження. Вирок було виконано 13 жовтня 1937 року. Лише 25 червня 1957 року Верховний суд СРСР повністю реабілітував Бекіра Чобан-заде, визнавши відсутність складу злочину. Проте за життя вченого будь-які згадки про нього були вилучені, а праці заборонені, що фактично на два десятиліття викреслило його ім’я з історії. Попри спроби радянської влади стерти його спадщину, наукова і літературна діяльність вченого збережена й повернута в історію як символ незламності кримськотатарського духу та відданості знанням і культурі.