Сьогодні, у День Незалежності, розповідаємо історію українця, кримчака Петра Кошукова, який зі зброєю в руках захищає Україну з 2022 року.

До широкомасштабного вторгнення Петро працював у міжнародних та незалежних українських медіа, проєктах, спрямованих на розвиток регіонів України, зокрема Криму.

У 2022 році він долучився до Сил безпеки й оборони України, брав участь у бойових діях на Харківщині, півдні України та в інших місцях.

“Рідне фото рідних людей, з якими в мене асоціюються найтепліші спогади. Серед них — моя бабуся Злата, яка народилась в Севастополі, в родині кримчаків. Під час нацистської окупації Криму у Другій світовій війні, більшість кримчаків зазнали тиску, переслідувань та загрози знищення. Щоб уникнути цього, вона з родиною евакуювалася на кораблі до Грузії. Після війни бабуся повернулася знову в Севастополь та все своє життя провела там”.

Також в складі трупи бабуся грала в кримчацькому театрі, активно долучаючись до культурного життя свого народу.

Бабуся працювала вихователькою в дитячому садочку, а пізніше стала його завідувачкою. Вона багато розповідала про традиції кримчаків, знайомила із культурою, вчила і мене кримчацької. Кримчаки часто збиралися в маленьких групах, говорили рідною мовою, грали в карткові ігри. Крім того, бабуся Злата добре готувала кримчацькі страви та передала ці кулінарні знання моїй мамі. 

Інша річ, яку я бережу та яка є цінною для мене — це шеврон. Він про боротьбу України за свою незалежність, він же і про участь в цій боротьбі представників корінних народів України — кримчаків. На ньому зображено герб рідного для багатьох кримчаків міста та осередку їхньої культури  — Карасубазару. Також на шевроні можна побачити й традиційні головні убори, які носили кримчаки.

На шевроні є напис “Малочисельні, але нескорені” — івритом та кримчацькою мовою. Це мотто про наш народ, який попри всі труднощі, загрози, зовнішній вплив, вистояв та сьогодні є неодмінною частиною боротьби України за звільнення Кримського півострова”.

“Значна частина кримчаків, як і багато інших етнічних груп в срср, були змушені асимілюватися через її колонізаторську політику, щоб уникнути репресій та зберегти життя своїх родин. Вже з 1930-х років часто доводилось спілкуватися російською, використовувати русифіковані імена, відмовлятись від своїх культурних надбань. Моя бабуся хоча й також зазнала цього впливу, проте зберегла деякі традиції та передала їх.

І попри всі випробування, вона змогла зберегти для нас, своїх нащадків, частинку цієї спадщини, що поєднує нас із минулим, береже у сьогоденні та є вірою в майбутнє”.